Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко

Твоє життя — і життя будь-якої людини — відрізок, укладений між точками народження та смерті, а свідомість рухається по лінії — за плином часу, — як вістря олівця, що веде цю лінію.

А я заповнюю своєю присутністю кожну секунду кожного свого дня.

Усе моє життя — мить. Я не можу описати тобі… Це як акорд. Це не механічна сума, це… У чомусь я, напевно, не цілком людина. Імовірно, те, що я відчуваю, виходить за межі людського.

Я повертаюся додому — адже я народився в селі… Того дня, майже тридцять років тому, я пішов по гриби в лісосмугу. І ось я повертаюся, на порозі стоїть мати, я дивлюся на неї — і одночасно прощаюся, ідучи в армію, і одночасно танцюю з нею на весіллі сестри, і одночасно ховаю та бачу, як гості напиваються на поминках… А вона дивиться на мене — ось зараз — і бачить десятилітню дитину, що пішла в ліс — і нарешті повернулася.

А що трапилося зі мною в лісі? Це поза моїм життям. Цього я не проживаю. Воно залишилося в тому, старому, часі.

Отже, цієї миті я сиджу з тобою біля водоспаду — і вмираю. Тому що остання точка на моєму відрізку — мить моєї смерті, — вона теж частина мене, повноправна частина моєї чудової миті.

Помираю я, взагалі-то, легко. А крім того, я звик.

Еммо! У мою мить я пишу одночасно всі фрагменти кожної літери цього мого листа. Втім, як усі фрагменти всіх літер, будь-коли мною написаних.

Моє життя миттєве. Еммо, моє життя наповнене змістом.

Вибач, але я бачу тебе не такою, якою ти звикла бачити себе в дзеркалі. Ти для мене — сума усіх твоїх облич, слів і вчинків, свідком яких я був і про які ти мені розповідала. Сума поглядів, що мені від тебе дісталися… Коли бачиш людину геть усю й одразу… Ти розумієш, про що я?

Еммо, я хотів би, щоб тебе в моєму житті було більше, об’ємніше… хотів би змінити щось, але я не встигаю. Це все одно що летіти, як світло крізь простір, — і водночас зависнути в цілковитій нерухомості, завмерти…

Така коротенька вічність.

Напевно, я єдина людина на землі (якщо я, звісно, все ще людина), котра по-справжньому розуміє. Мурашка повзе рівниною — вона може цю рівнину хоч якось та описати… Але я — сума мурахів, що заполонили кожну піщинку, отже, я в певному сенсі і є рівниною, якою плазують мурахи. Розумієш?

Чи знаю я майбутнє… Я не знаю. Воно частина мене — від тієї самої хвилини, коли ти ставиш запитання.

Я повертаюся додому — мені десять років, у мене промокли ноги… Я помираю. Я стою з тобою на вершині гори. І пояснюю по телефону, як розв’язати задачу про потяг.

Цей аркуш, цей лист — з того дня, коли ми з тобою пили чай на кухні. Хоча писати його я почав раніше. Я його, напевно, все життя пишу.

Для цього листа ти пішла півгодини тому. Для мене — ти не йшла. Ми з тобою дивимося на текучу воду, на ялини, на сніг.

Зараз я пишу „Прощай“, і одночасно сиджу навпроти за столом у Ірини, слухаю твою байку про те, як розстрілюють на сцені Овіда. Навіть найсумніші речі бувають потішні до сліз.

Ось і все.

Прощай».

Баскетбол

* * *

— Це Сашко, — сказав той, що стояв за лівим плечем Антона.

Сашко був двометровим худим хлопцем у полинялій жовтій майці з цифрою «дев’ять» на животі.

— А це Людовик.

Людовик сидів на камені в затінку перехнябленої огорожі. Окуляри в тоненькій гнутій оправі раз у раз сповзали йому на ніс, і він час від часу закидав голову, щоб повернути їх назад. Антон не міг відвести погляду від цих окулярів — його начебто щось притягувало, як за ниточку. Людовик посміхнувся й підморгнув крізь тьмяне скло, і від цієї усмішки та цього підморгування Антонові мороз пробрав по шкірі.

— …А це м’яч.

Оранжевий м’яч лунко підстрибнув, і Антон машинально піймав його. Відчув пухирці на гумовій поверхні — знайомий дотик, що відразу нагадав про щось гарне. Щось від давнього славного часу.

— Сашко в нас грає з Людовиком, а ти гратимеш зі мною, — той, що стояв позаду Антона, вийшов нарешті на світло. Підняв голову, глянув мружачись на небо:

— Ох і пече сьогодні… Ну, ходімо.

Він назвався Мелом, був невисокий — у всякому разі, порівняно з Антоном і Сашком. Носив жовтогарячу футболку з жовто-бірюзовим малюнком на грудях: натюрморт із двох груш та неприродно синьої сливи. Його джинси були закасані до щиколоток і відкривали погляду величезні білі кросівки.

— А ось наше поле. Подобається?

Баскетбольний майданчик був цілком покритий снігом. Сніг — шар завтовшки в палець — підтанув і закляк, і це було неприємно, бо зверху палило невидиме, але від цього не менш пекуче сонце. А сніг лежав.

— Ось що, хлопчики, — Мел усміхнувся, від його усмішки Антонові стало чомусь спокійніше. — Розминайтеся, пристрілюйтеся, а ми з Людовиком подивимося… Давай, Антошо, сміливіше.

Немає нічого більш дивного, ніж грати в баскетбол на утрамбованому снігу. Час від часу кросівки ковзали; довготелесий Сашко дозволив Антонові трохи постукати м’ячем, пробігтися, кілька разів кинути зі штрафного у кільце, а потім вони стали у центрі, віч-на-віч.

Сашко взявся відбирати в Антона м’яч, і майже відразу одібрав. Тоді рвонув до кільця — Антон не встигав за ним; кидок — м’яч забився в сітці. Сашко нервово посміхнувся, потім оглянувся навіщось на Людовика і Мела — ті мовчки сиділи в затінку:

— А ну, давай ще…

Вони кружляли по майданчику, забувши про сніг під ногами та про невидиме сонце над головою. Сашко був, очевидно, професіонал; Антон ладен був припинити гру, опустити руки і здатися.

Якоїсь миті Сашкове обличчя опинилося дуже близько, Антон відчув їдкий запах поту і плутані слова:

— Сачкуєш… Грай! Він же дивиться! Грай, сука!..

Антон розізлився. Розкрив Сашка облудним рухом, нарешті відібрав м’яч, повів по крижаному полю, і з кожним ударом об білий спечений сніг до нього поверталися і навички, і рефлекси, і радість Гри.

Він навіть устиг здивуватися.

Чужий подих позаду; Антон крутнувся, обвів Сашка і кинув м’яч у кільце — так яблуко кладуть у кошик. Жовтогаряча куля прослизнула