Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко

— Вона сама пішла, — сказала Емма.

— Я б на місці вашого красеня просто так зі Стальниковою не гиркалась, — гмикнула Іринка.

— А мені що до того? — промимрила Емма. — Я її не зачіпала. Нехай між собою вирішують… І взагалі мені було сказано: або я репетирую, або до побачення.

— Ох, — промовила Іринка. — Ну гаразд… Удачі там тобі.

* * *

До прем’єри залишалося десять днів. Маленьке зернятко, кинуте в Емму, проросло і стало людиною.

Це й справді складалося на вагітність. Крізь каторжні репетиції проступала, як золото з-під мокрої глини, радість.

Нарешті, влаштували прогін.

Емма плакала у фіналі — в кульмінаційній, найтрагічнішій сцені. Ридала — перебуваючи майже в нірвані. В абсолютному спокійному щасті людини, котра добре зробила важку і складну роботу. Сльози капали з підборіддя на тонку блузку, блузка намокала і прилипала до грудей, Емма знала, що це ефектно, знала, що гарно зараз, що точно, що наповнено, що правдиво, що викликає високе співпереживання, а не вульгарну жалість…

І одночасно знала, що діти її загинули одне за одним, і вона винувата в їхній смерті.

Це двоїсте знання було, як наркотик.

Спустошена, сліпа й знесилена, вона побрела до гримерки. Перед нею розступалися.

* * *

Біля службового входу її чекав БМВ.

— Міхелю… — вона змогла навіть трішки зрадіти. — Добрий вечір.

— Здрастуй, Еммо… Що з тобою? Ти занедужала?

— Ні. Я просто втомилася.

— Можна, я підвезу тебе?

— Дякую, Міхелю, дуже доречно…

І вона пірнула в багату лагідну сутінь, хоч і встигла помітити — у дзеркалі — обличчя колег, що курили на порозі службового входу.

— Я цілком щаслива, Міхелю, — сказала вона, дивлячись, як пливуть назад стовпи, стовбури, будинки й перехрестя.

— Я радий, — лаконічно озвався Міхель. — А я сьогодні лечу у відрядження.

Емма запитала себе: це печально? І сама собі одказала: не дуже.

— Надовго? — спитала з увічливості.

— Місяців на два. Чи більше.

— Удачі, — щиро побажала Емма.

Він зупинив машину перед світлофором. Шумно, як ковальський міх, зітхнув; повернувся до неї, уп’явся круглими, наївними дуже блакитними очима. Емма думала, що він щось скаже, але він тільки знову зітхнув, зморщив підборіддя, дотягши нижньою губою майже до носа, і промурмотав ледь чутно:

— Дякую…

* * *

Наступного дня Емма прийшла в театр, як звичайно, за годину до початку репетиції. Ключі від її гримерки все ще висіли внизу на вахті. Емма звично простягнула руку:

— Антоніно Василівно, тридцять другу, будь ласка…

Чергова глянула на неї мигцем і якось дивно.

— Антоніно Василівно… — Емма навіть здивуватися не встигла.

— Є розпорядження вам сьогодні ключів не давати, — сказала чергова, за брутальністю приховуючи незручність.

— Тобто?

— У вас сьогодні немає репетиції, — сказала чергова й відвела очі.

— У мене репетиція, — терпляче пояснила Емма.

— Зверніться до завтруппою, — сказала чергова й відвернулася до маленького телевізора.

Емма постояла, переступаючи з ноги на ногу, потім піднялася на другий поверх і постукала в кабінет завтруппою.

У кабінеті нікого не було. Він був замкненим.

Емма нервово подивилася на годинник. У цю мить унизу, на сходах, почулися кроки; назустріч Еммі підіймався головреж, поруч з ним крокувала народна артистка Стальникова.

Немов не помічаючи Емми, вони пройшли мимо по коридору, головреж відімкнув свій кабінет, пропустив Стальникову, і тільки тоді кивнув недбало Еммі:

— На сьогодні репетиції скасовуються… І зайдіть удень до завтруппою, а ліпше зателефонуйте.

І двері кабінету, де шістнадцять днів тому її пригощали кавою та сигаретою, зачинилися.

* * *

Телефон трохи помовчав і занив знову. Емма подумала, що це Іринка, що треба взяти трубку та поговорити, що нестримне бажання обірвати телефонний шнур — це прояв малодушності і переддень істерики, і що впадати в істерику — принизливо.

Вона підвелася з дивана. Простягла руку. Взяла трубку. Сказала зненацька низьким і хрипким голосом — голосом Матінки:

— Алло!

— Добрий день, — сказали по той бік проводу, і Емма здригнулася. — Можна Сашка?

У нього автовизначник, подумала Емма. Всього лише автовизначник. Машина. Робот. Усього лише.

— Сашка?

Як недоречно. За будь-яких інших обставин вона продовжила б гру, але не сьогодні.

— Його нема, — сказала Емма.

— А коли він буде? — після паузи запитав Ростислав.

Емма мовчала.

— Пробачте, будь ласка… Я невчасно?

— Він виїхав, — сказала Емма. — Його вже не буде.

— Ніколи?

Минуло кілька хвилин, поки до неї дійшов зміст запитання.

— Я хотів запитати — Сашка більше ніколи не буде?

Вона мовчала. Але трубки не вішала.

— Сподіваюся, він не помер, — після тривалої паузи сказав Ростислав. — Гадаю, він просто поїхав потягом… Від пункту А до пункту Б.

Емма мовчала. Як лялька за опалою ширмою; як Дід Мороз, у котрого відклеївся вус. Чи соромно Дідові Морозові? Чи варто вдавати, що нічого не сталося?

Емма відірвала трубку від вуха. Навушник, поцяткований чорними дірочками, немов дивився уважними очима.

Який чудовий винахід — телефон.

Ростислав заговорив знову. Емма злякано притулила трубку до щоки.

— …Одного разу я сказав йому: є такі сходи, що завжди йдуть униз, хоч як намагайся по них піднятися… Легко бути дорослим, повчаючи малят. Але я не міг йому отак прямо сказати: попереду — зрада. Я не правий?

Не випускаючи з рук трубки, Емма сіла на диван. Притулилася потилицею до холодної твердої стіни.

— Ніхто не може знати наперед.

— Правда?

У трубці ледь чутно потріскувало. Емма знову підвелася — і знову сіла. Долоня, що стискає трубку, зігрілась і намокла.

— Хто ви?

— Можемо ми зустрітися, прямо зараз?

Емма глянула на годинник. Пів на одинадцяту… чи на дванадцяту?

— Так.

Частина друга

Сфінкс

* * *

О пів на десяту ранку за вікнами було похмуро і сіро. Емма пила чай з тонкої склянки в підскляннику.

У купе потягу їх було троє — Емма, Ростислав і вусатий дядько, що спить на верхній полиці. Вперше в житті Емма виїхала з дому, не спланувавши поїздку заздалегідь, не прихопивши з собою майже нічого з речей, ускочивши в потяг буквально на ходу.

Учорашній день від «учора» перетворився на «сто років тому». Емма жувала бутерброди з ковбасою. Чай був солодкий, якийсь особливо густий, Емма пила та мружила від задоволення очі, гаряча ложечка торкалася її щоки.

Через півгодини вони з Ростиславом вийшли — точніше, вистрибнули, оскільки йшлося не про станцію, а про полустанок, де потяг стояв дві хвилини, причому хвилину і сорок секунд провідниця витратила на те, щоб відімкнути двері вагона. З’ясувалося, що перону немає і не передбачається, і що нижня сходинка висить за метр від засніженої землі — Емма давно вже не