Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко
Потяг ішов мимо, набираючи ходу, ніс сплячих і дрімотних людей, склянки в підсклянниках та копчених курей у поліетиленових сумках. Емма замружилася від сирого вітру.
Потяг пішов.
Емма роззирнулася і побачила, що на полустанку немає нічого, крім напівзанесеної снігом цегельної вбиральні. Поряд — на відстані простягнутої руки — стояли сосни, білі клапті снігу зривалися з їхніх крон і падали, залишаючи на сніжній гладіні сліди, немов дотик самотньої лапи.
— Ходімо, — сказав Росс.
І вони пішли.
Дорога була, хоч занесена снігом, але все-таки дорога — тверда стежка. Йшли спочатку вздовж насипу, а далі повернули в ліс. Ялини височіли праворуч і ліворуч, урочисті, як гранітні пам’ятники — дивовижних розмірів ялини; час від часу сніг з них сипався каскадом, і тоді, як правило, виявлялося, що на гілці сидить ворона, чи навіть білка. І птахи, і звірки були мовчазними — тільки шерех снігу виказував їхню присутність.
Попереду погойдувався жовтогарячий рюкзак Росса, та маяла, як вимпел, хмарина його подиху. Вони йшли півгодини, годину; Емма вже почала втомлюватися. Знову пішов сніг — рюкзак Росса прикрасився легкою білою шапкою.
Нарешті Росс зупинився й озирнувся. Без посмішки відступив убік, даючи Еммі можливість розглянути щось попереду; Емма підійшла до нього впритул і побачила величезне біле небо, що розпростерлося аж за зелену гору навпроти, побачила долину внизу та селище на долині — дві лінії димових стовпців обабіч нескінченної вузької річки.
— О, Господи, — сказала Емма.
Росс витяг із кишені двійко навушників і напнув Еммі на голову — замість шапочки, що впала на сніг. І після тривалої паузи Емма почула, як, розуміючи все на світі, геть усе розуміючи, а проте не впадаючи у відчай, гримнув симфонічний оркестр.
* * *
У будиночку давно ніхто не жив, тому довелося довго опалювати та провітрювати. Під боком біля грубки було жарко, за два кроки — лід на шибці не танув.
Хазяїн — «ленд-лорд», як називав його Росс, — приніс обід, гарячу юшку та перлову кашу. Емма їла жадібно.
Говорили мало — тільки з необхідності.
Пообідали і вийшли надвір; усі хати на єдиній вулиці стояли фасадами до річки. Подекуди з берега на берег перекинуті дощані містки без поручнів, а в деяких місцях сусідам доводилося переправлятися, ступаючи по каменях, що стирчали над водою. Вздовж берегів намерзла крига — як вилитий у воду парафін. А в стрімнині вода не хотіла замерзати: бігла, перекочуючись через каміння, і дивитися на неї було холодно.
— Річка — це дуже гарна річ, — чомусь сказав Росс. — Допомагає багато чого зрозуміти. Мені, в усякому разі.
Емма промовчала — не хотіла видатися дурненькою.
Через річку, немов танцюючи по камінню, переправлялася кішка — невелика чорно-біла тваринка з пласкими боками та зосередженою мордою дикого звіра, добувача, що несе на собі відповідальність за себе та за своє потомство.
* * *
Вони простували серед тиші.
Сосни тяглися до неба. Ялини господарювали на землі.
Проїхала, нарізаючи сніг страхітливими колесами, велетенська смердюча вантажівка. Емма і Росс поступилися їй дорогою, і, ступивши крок на узбіччя, провалилися вище коліна.
Потім дорога зробила поворот, а Емма з Россом пішли прямо — по стежині. Там, де стежина зустрілася з річкою, стояв обмерзлий місток і жебонів маленький водоспад.
Емма сіла на повалений стовбур. Росс розв’язав оберемок заздалегідь зібраних дров і розпалив на снігу багаття.
Дрова сичали.
Емма сичала теж, бо чай в алюмінієвій накривці від термоса обпікав пальці.
Водоспад шелестів. Ревіння і гуркіт падаючої води, усе те, що у виконанні справжніх водоспадів навиває захоплений жах, — стає затишним бульканням, якщо в тобі всього півметра висоти…
Емма зіщулилася.
Дитина, яка виросла в ній за кілька тижнів, прокинулася й підвела голову. І поткнулася назовні — але ні, їй не призначено родитися, вона цього ще не розуміє, вона прориватиметься крізь ґрати ребер, і тоді Емма стане замикатися у ванній та читати монологи Матінки, дивлячись у заляпане пастою дзеркало. Вона це робитиме дедалі рідше й рідше; мине час, дитина помре, і Емма однак носитиме її в собі — мертву.
Довго? Дуже довго. Можливо, ціле життя…
І зизуваті погляди, і випадкові зустрічі в коридорі, і смішки, і співчуття, і заява на столі головрежа — все це не таке вже й важливе порівняно з тим дитям. З іншою людиною, що народилася у ній всередині, але якій не дали вийти на білий світ…
Через тиждень — рівно через тиждень! — прем’єра.
Емма зрозуміла, що змерзла. Сховала долоні глибше в рукави.
— Еммо?
Росс дивився на неї.
У нього були дуже дивні — Емма помітила ще в потязі — очі. Втім, ні, вона звернула увагу на це ще раніше, ще з їхньої першої зустрічі: він дивився, начебто здалеку. Начебто складав чи множив подумки шестизначні цифри. Начебто світ був незмінним, а очі — ті, що дивилися зараз на Емму, — мінялися. Погляд його був текучим, як вода.
Вона знову опустила голову. Похнюпилася.
— Ти можеш уявити собі… ну хоч електрон? — запитав Росс.
Вона не відповідала, причавлена тугою, що повернулася.
— Відвернися, — сказав Росс. — Електрон — це що таке?
Емма визволила праву руку, стягла рукавицю і показала йому крихітний простір між великим і вказівним пальцями. Так показують, коли кажуть: отакий маленький, менший за горошину.
— У тому-то й справа, — мовив Росс. — Він не просто маленький… І не просто обертається навколо ядра, як Земля навколо сонця. Він начебто розмазаний по своїй орбіті — він ніби є скрізь, а водночас його немає… Імовірність, що він перебуває в будь-якій точці, приблизно однакова… Розумієш?
— І що? — запитала Емма.
— Хороше заняття, — сказав Росс. — Уявити себе чимось, що є — і чого немає. Що рухається — і що нерухоме. Що безмежне — а водночас звичайне… Хоч би й оцей струмок. Ти можеш уявити, що ти — це він? Що тіло цього струмка — твоє тіло? Кожна краплина, від витоку й до гирла… А там, у гирлі, дуже цікаве відчуття: ти закінчуєшся, але не відразу. Ти поступово переходиш в інший потік, у річку… Це ще ти — але вже вона. Ти одночасно — там, у гирлі, непомітно вмираєш, а тут, у водоспаді, живеш, а там, біля витоку, ще тільки народжуєшся… Одночасно. Ти — весь струмок. От якби ти була човником
