Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко

— Ні, — сказала Емма. — Просто запаморочилася голова.

Вона уникала дивитися на нього.

— Треба було б сходити до джерела, — сказав Росс після паузи. — Завтра вже не пройдемо, стежка розгрузне.

— Відкіля ти знаєш? — майже вигукнула Емма.

— Що — відкіля?

— Відкіля ти знаєш?

— А що тут знати, — сказав Росс, дивлячись на списаний листок. — Завтра за прогнозом плюс п’ять.

Емма мовчала. Їй зробилося ніяково.

І, щоб загладити цю незручність, вона сказала:

— Тоді пішли до джерела.

* * *

Росс ішов попереду, присвітлював ліхтариком; праворуч і ліворуч від стежини громадилися замети, але сніг не рипів уже — лягав під ноги беззвучно, і в повітрі витав запах не морозу, а води.

А яке сьогодні число, раптом подумала Емма. Який день тижня?

У цей момент хмари на небі розійшлися, вивільняючи місяць, і Росс вимкнув ліхтарик. І Емма знову побачила все довкіл — темніюче небо зі світлими пір’їнами хмар, далекі вогні, гострі, як голочки, чорно-білі гори в снігу та у хвої, стежку та людину, що йде попереду.

І забула про те, що її хвилину тому непокоїло.

Джерело було просто ямою в землі, у снігу, і коли Росс посвітив униз ліхтариком, Емма побачила, що вода в ньому наче закипає. Лопалися на чорній поверхні бульбашки; Росс опустив у джерело чашку на мотузці, і, торкнувшись води губами, Емма переконалася, що пухирці колючі.

Дивно — вода зовсім не була крижаною. Вона здавалася мало не теплою.

— Яке сьогодні число? — згадала Емма, повертаючи Россові чашку.

Росс зачудовано на неї глянув. Затримка миттєва; Емма не знала, як її пояснити. Якби він просто згадував число — але ні, погляд його знову був спрямований кудись усередину, начебто Емма запитала про щось важливе та болісне. Емма ніби була роботом-андроїдом і не знала цього, аж раптом спитала Росса, де її батьки…

— Я не пам’ятаю, — сказав Росс. — Треба подивитися в календарик.

І вони пішли назад, але тепер Еммі було чомусь тривожно. Вона взялася відраховувати день за день — у зворотному порядку, і незабаром зрозуміла, що вони більше тижня живуть у будиночку з грубкою, і що саме сьогодні день прем’єри, і що саме зараз, у ці хвилини, починається друга дія, і народна артистка Стальникова з’являється в глибині сцени, запряжена у візок.

Емма зрозуміла, що це її ні крапельки не хвилює. Відкриття так здивувало її, що вона зупинилася.

Десять днів тому… А здається, що минуло десять років.

Що таке десять років для дерева, яке стоїть на березі струмка? Восени повз нього пропливе листя, за кількістю днів у році. Триста шістдесят п’ять фігурних відбитків пропливуть один за одним, всі схожі — і ні пари однакових…

Еммі здалося, що всередині в неї росте ліс. Торкається верхівками неба.

* * *

У місті не було снігу. Хляпавка вже підсихала.

У квартирі пахло непровітреним житлом.

Повідчинявши кватирки, Емма залізла під душ і півгодини блаженно ніжилась. Уже коли загорнулась у великий рожевий рушник, звернула увагу на календарик, наклеєний на дверях ванної зсередини; календар був торішній, з логотипом якогось жіночого журналу. Емма, нітрохи не задумуючись, взялася його віддирати.

Наклейка не піддавалася — відліпившись, залишала після себе потворні плями старого клею, а фарба потріскалася й посипалася Еммі на долоні. Крихітні числа прилипли до її пальців — чорні й червоні, вихідні та будні, маленькі дні року, що минув, і вона дивилася на них заворожено, і раптом — на мить — відчула всією своєю мокрою теплою шкірою все те, про що говорив біля водоспаду Росс.

* * *

Вона з’явилася в театрі, й вахтерка уп’ялася в неї поглядом, як у примару.

Дівчатка в гримерці щебетали неприродно голосно, метушилися, порпалися в тумбочках, ховаючи очі; звістка про появу Емми ширилася, видно, як пожежа в степу, бо вже через п’ять хвилин у двері зазирнула завтруппою:

— Добрий день, Еммо Петрівно, можна вас на хвилинку?

І вже у кабінеті, тісному, пропахлому паперовим пилом:

— Ви знаєте, що вам оголошено догану? Вас було виписано на два денних спектаклі, а ви не з’явилися!

— Не планувалося в мене спектаклів на минулому тижні, — сказала Емма. — Мала працювати Березовська.

— Це спочатку не планувалося! А потім ви були виписані на «Чудо в лісі» та на «Веселих зайців»!

— Дуже шкода, — сказала Емма. — Це все?

Завтруппою дивилася на неї, як школяр на опудало мамонта.

— Тоді я піду, сказала Емма. — Здається, у мене репетиція через п’ятнадцять хвилин.

Весняне сонце заливало сходи й коридори. Емма йшла і усміхалася, ледь чутно наспівувала, і одна недоспівана мелодія змінювала іншу. Іноді вона зупинялася, зводила очі до білої стелі, згадуючи щось, потім знов усміхалась і простувала далі.

Біля самих дверей гримерки їй зустрілася народна артистка Стальникова; можливо, вона просто йшла мимо.

— Е-еммочко! Драстуй, рідна!

Емма посміхнулася:

— Привіт, Дашенціє…

(Сосни стояли, торкаючись неба, не ворушилися, не метушились, як стояли вже сто років, а може, і більше).

В очах народної артистки щось промайнуло. Емма не стала вгадувати, що то було, а просто відчинила двері своєї гримерки і, як і раніше ледь усміхаючись, зачинила їх за собою.

* * *

Увечері подзвонила Іринка.

— Еммо! Слава Богу! Ми так хвилювалися, Господи, ти пропала, наче крізь землю провалилася… Ми так нервували!

— Ну, навіщо ж ви хвилювалися, — сказала Емма, почуваючи себе винуватою. — Подумаєш, людина поїхала на тиждень.

— Та мені ж сказали… — почала Іринка і затнулася. — Я ж попереджала… щодо всього цього!

Емма стенула вільним від трубки плечем:

— Ти думала, я кинуся з моста, бо Стальникова гратиме прем’єру? Я що, схожа на психопатку?

Іринка мовчала — їй забракло слів.

— А як пройшла прем’єра? — спитала Емма.

— Та так, — мовила Іринка. — Пройшла то й пройшла. Комусь, кажуть, сподобалося…

— Зрозуміло, — сказала Емма.

— Ну, — сказала Іринка тихіше, — зателефонувати перед від’їздом ти могла? І де ти була, взагалі-то?

Емма збентежилася:

— Ти прости… Я поїхала відпочити в… Коротше, ми з Россом чудово провели час. У горах.

Іринка на протилежному кінці дроту видала звук невимовного здивування.

— З Россом?!

— Авжеж, — Емма усміхнулася. — Усе так швидко сталося… Росс буквально, ну… Ми зірвалися, як… коротше кажучи, ніколи було навіть подзвонити. Ти пробач.

— Оце так… — тільки й вимовила Іринка після короткого мовчання. — Ні, ну ти подумай… Я знала, що Росс… Але чому ти… Так, Росс заздалегідь попередив нас, що три заняття з Ігорчиком випадуть через його відрядження. Він нас за два тижні попередив, між іншим, він завжди так робить, він акуратний…

— Як це він попередив? —