Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко

З боку глядачів долинуло плескання в долоні. Антон озирнувся: Мел аплодував. Людовик посміхався, поблискуючи скельцями окулярів.

— Молодця, — сказав Сашко. Його чуприна, мов бурульки, прилипла до скронь. — Давай ще…

І вони грали ще. Сашко закинув два м’ячі, Антон — три, причому один із них — майже від середини поля. Щоразу, коли Сашкове обличчя опинялося поруч, Антон чув плутане:

— Грай… Не філонь…

Нарешті м’яч, відскочивши від Сашкового коліна, покотився прямо під ноги глядачам. Людовик притримав його гостроносим черевиком, подивився на Мела, перевів погляд на Антона і Сашка, що зупинилися за п’ять кроків.

— Йдіть собі, хлопці, — сказав Мел. — Антоне, познайомся з командою.

Сашко пішов уперед, Антон слідом. Обігнули дерев’яну огорожу; Антон ледве стримувався, щоб не оглянутися на Мела з Людовиком, а ті, як і раніше, сиділи в смугастому затінку нещільно припасованих дощок.

Сашко облизнув губи:

— Ти… добре граєш. Тільки не сачкуй. Отут один був до тебе… Грай, коротше, тільки на повну силу. Зрозумів?

— А я граю на повну, — сказав Антон. — Просто я…

— Нікого не цікавить, — перебив його Сашко. — Якщо тобі хоч тут пощастило, то відпрацьовуй… Ти майстер?

— Не встиг, — сказав Антон. — Кандидат.

— Мел нікого нижче майстра не бере, — сказав Сашко. — Бачиш, ти таки фартовий. Пруха тобі… Тільки не тремти. Тут ще непогано — коли звикнеш.

Антон озирнувся. Неподалік, метрів за десять, двома тісними групками стояли хлопці — з тих, чиї голови звичайно пливуть над юрбою. Четверо в жовтих майках і четверо — в зелених. Один, наголо стрижений, тримав зелену майку в руках.

— Привіт, — сказав стрижений. — Це твоя.

— Антон, — відрекомендувався Антон, подаючи руку.

— Вова, — сказав стрижений.

У них у всіх були вологі долоні. Та міцні, без потаємної думки, потиски.

— Артур…

— Ігор…

— Костя…

Сашко кивнув своїм. І ті теж підійшли знайомитися:

— Олег…

— Славко…

— Я теж Славко…

— Дмитрик…

Усі вони стояли, переступаючи з ноги на ногу. Дивилися, як Антон скидає білу футболку, як надягає зелену майку, од якої запахло… чим?

— Отже, гратимемо разом, — сказав Вова, і було помітно, що йому ніяково.

— Еге ж, — сказав Антон.

— Ти за кого грав?

— За юнацький «Зеніт»…

— Як за юнацький?

— Так… Я кандидат… Майстра не встиг одержати…

Хлопці в зеленому переглянулися.

— Він класно грає, — сказав Сашко. — Адже Мел його взяв.

— Авжеж, — одразу погодився Вова. Як здалося Антонові, з полегкістю.

— Ходімо, — сказав Сашко. — Вже час.

Антонові здалося, що минуло всього дві хвилини з того моменту, коли Людовик сказав «Гаразд, хлопці, йдіть»…

І Людовик, і Мел сиділи там саме. В затінку огорожі.

— Готові? — Мел усміхнувся. В нього була гарна, щира усмішка; Антонові одразу відлягло, він несміливо усміхнувсь у відповідь:

— Ми ж… а тренування? Комбінації?

— Будемо грати гравцями, а не комбінаціями, — серйозно сказав Мел. — Я допомагатиму вам, Людовик — їм… Фолити не треба, грубо грати не треба, свисток слухати треба, решту — сам усе побачиш, — і Мел кивнув, даючи зрозуміти, що час розмов закінчився.

— Гратимеш у зв’язці зі мною, в нападі, — пошепки сказав Вова.

— Але ж ми не тренувалися, — несміливо заперечив Антон.

Вова насупився:

— А ти роззуй очі й стеж за грою. Я піду в прохід і витягну твого захисника на себе, а потім віддам тобі пас за голову, а ти тоді забивай зверху…

Людовик стулив губи і свиснув. Злетів м’яч; команда Людовика рвонула в атаку сильно і злагоджено. Антон на мить розгубився — Вова штовхнув його в спину, вигукнув щось нецензурне, Антона нібито ввімкнули: він побачив м’яч, що б’є в наст під широкою долонею хлопця з цифрою «п’ять» на жовтій майці, потім побачив Сашка, який чекав передачі, а далі побачив усю гру — коліщата й шестерні, готові зачепитися одна за іншу, і ось механізм команди суперників починає рухатися, і ось уже Сашко атакує кільце, яке захищають, здається, Костя з Ігорем…

Кидок зірвався. Костя перехопив м’яч, віддав передачу Ігореві, а той — Артурові; Антона перекривав захисник з номером «шість» на майці, Антон не пам’ятав його імені. Треба було позбутися опіки якомога швидше; Вова чекав паса, і Артур віддав йому пас, але Сашко — це був Сашко! — вихопився, перехопив м’яч і помчав до кільця, танцюючи, обводячи захисників, віддав пас комусь зі своїх і одержав відповідну передачу, знову вихопився…

Бічним зором Антон помітив, як Мел змахнув рукою. Круглий камінь завбільшки з куряче яйце вдарив Сашка в потилицю; м’яч відскочив від кільця. Сашко впав, викинувши вперед довгі маслакуваті руки.

— Нуль-нуль, — спокійно сказав Мел.

Антон уже був поруч із Сашком і бачив, як очі, що було закотилися повернулися на місце. Антон простягнув руку, але Сашко піднявся без його допомоги, хоча і надсилу. Випростався; носком кросівка пошпурив камінь з поля. Обережно помацав потилицю.

— Не стій! — роздратовано кинув Антонові. — Грай…

Антон здивовано глянув на Мела.

— Грай, Антошо, — лагідно сказав той. — Нічого страшного.

Антон роззирався, шукаючи погляди товаришів по команді. Хтось відвертався. Хтось посміхався.

М’яч знову був у грі. Команда супротивників майже одразу провела вдалу комбінацію, вивівши на кидок одного зі Славків, але той промахнувся.

Гра є грою; крізь потрясіння і крізь дзвін у вухах до Антона потроху поверталося відчуття поля, м’яча, команди. Він починав розуміти Вову, подумки добудовувати переможну комбінацію; він уплутався в боротьбу за м’яч, та зробив точну передачу Кості, одержав передачу у відповідь і одразу віддав м’яч Вові. Вова знову пішов на прорив, йому таки вдалося потягнути за собою Антонового захисника, Антон відкрився, Вова віддав пас, і Антон уперше від початку гри відчув справжній кураж. Рвонув, щоб забити м’яч зверху…

Він устиг побачити, що м’яч у кільці. І відразу — із запізненням — нахлинув біль; із плеча в Антона стирчав маленький дротик, схожий на швейну голку з головкою, одягненою в шовкову перуку.

Долаючи тьму перед очима, Антон вирвав голку. Крові було небагато й вона відразу запеклася.

Хтось аплодував. М’яч, який щойно побував у кільці, покотився за поле.

— Два-нуль, — задоволено сказав Мел. — Блискуче, Тошо.

Антон розгублено озирнувся.

— Грай, — швидко сказав Вова.

Антон нерозуміюче глянув на Мела.

— Годі згадувати про ту подряпину, — сказав Мел. — Ти ж закинув! Ми ведемо два-нуль. Давай закріпимо перевагу?

Гра почалася знову, але Антон уже не розумів її. Був спостерігачем. Бачив, як «жовті» рвуться до кільця, який запеклий опір чинять «зелені»; бачив, як Вова репетує на Ігоря. Бачив, як Олег іде в атаку, вистрибує на лінії штрафних для кидка, але замість того, щоб атакувати кошик, дає