Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко

Тепер, через кілька хвилин після інциденту, страх минувся. Потемніло в очах; Емма стояла, вчепившись у стовбур хирлявої липи, перечікуючи запаморочення. Пусте Зараз темрява розсіється, і вона піде додому… Пусте… Куртка з хутряним каптуром пом’якшила удар головою… А коліна — дрібниця, заживуть…

Її міцно взяли під лікоть.

У того, що стояв поруч були широко розкриті, наївні, дуже блакитні очі. Крізь темряву, що запала навколо, Емма нічого, крім очей, не бачила, через що їй здавалося, ніби незнайомець напнув маску Зорро.

* * *

Його звали Міхель, і він був співробітник австрійського посольства, не дуже високопосадовний, хоча й не з останніх.

Він був такий вражений і приголомшений пригодою, що зрештою Еммі довелося його втішати.

Коли вона втретє повторила, що не збирається скаржитися в посольство, звертатися в міліцію, взагалі давати справі хід — він вирячився на неї зачудовано й скривджено:

— Я… не про то вольнуюсь. Я міг людину вбити! Я тебе пораниль…

Емма замовкла, здивована, а Міхель додав тихо:

— Я б з розуму сошель.

— Пусте, — сказала Емма, гарячково намагаючись дібрати прості й водночас не дуже безглузді слова. — Нічого ж не трапилося… страшного.

— Ти так летіла, — сказав Міхель з марновірним жахом.

— Я ж легка, — заперечила Емма. — Я летіла не тому, що ти мене сильно вдарив.

У машині в Міхеля працював обігрів. Півгодини вони сиділи, заспокоюючи одне одного, а Міхель намагався вгамувати руки — вони у нього й досі тремтіли; нарешті, машина рушила — зі швидкістю пораненої черепахи.

Міхель відвіз її додому.

У квартиру вона його не запросила. Посоромилася.

Міхель записав її телефон і дав їй свою візитку. Він спробував був дати їй грошей «на лікування», але вона вдала, що не зрозуміла, і він, спантеличений, у свою чергу вдав, що просто протирає купюрою зіпрілого лоба.

Вона зовсім пробачила йому. Надто він був потішний.

* * *

— …Уяви собі скляний слоїк циліндрової форми… Уявив?

— Еге ж.

— Тепер уяви, що в той циліндр покладено кульку… теж скляну. Уявив?

— Так.

— А ще в цей циліндр уписано конус… Що таке конус, знаєш?

— Так. Схожий на ковпак.

— Отож — обсяги цих красивих фігур співвідносяться як три до двох до одного. Зрозумів?

— М-м-м… Так.

— А тепер уяви, як зраділа людина, котра вперше зробила це відкриття. Як уперше радіє всякий, хто це збагне… Це гармонія. Світ гармонійний, він гармонійно влаштований. Можливо, світ створений математиком, а може, світ створений за допомогою пісні… Розумієш? Математика так міцно пов’язана з музикою, що навіть пісню «У лісі є ялиночка» можна описати за допомогою формули… Розумієш?

— А ви вірите в Бога?

— А ти?

— А я — не знаю…

Мовчання.

— До речі, Сашку… Твої коліна вже загоїлися? Як ти себе почуваєш?

— Коліна? Ну так, кіркою покрились і не болять… Ой.

— Що?

— А… відкіля ви знаєте про мої коліна?

Нове мовчання. Миттєве.

— Ти ж мені казав, що впав, коли була ожеледь.

— Точно казав?

— А відкіля тоді я знаю?

Пауза.

— Я не розумію, відкіля ви знаєте. Тому що я вам усе-таки не казав.

Смішок у трубці:

— Ну гаразд… Будемо вважати, що це мені приснилося.

* * *

Наступного дня Міхель зателефонував. Емма майже не сумнівалася, що він телефонуватиме, і навіть зраділа, коли почула в трубці його ледь розтягнуте вітання з акцентом. Вона знову заспокоїла його — усе гаразд, вона почувається добре, ніякого струсу в неї нема й не було, садна гояться.

Він помовчав — і запропонував їй піти в суботу в ресторан «Кортес».

Вона відмовилася автоматично. Вона майже злякалася, тому що ввічливість — увічливістю, і людська увага робить Міхелю честь — от тільки ресторан «Кортес» у правила співчуття ніяк не вписується.

А потім їй стало прикро, що їй тридцять п’ять, а в ресторані «Кортес» вона не була і, напевно, вже ніколи не побуває…

На щастя, Міхель повторив своє запрошення.

* * *

— …Ось ви кажете «краса, гармонія»… А користь якась від цього є?

— Звісно, є. Чи тобі цікаво, яка в цьому світі користь від краси?

— Ні… От, наприклад…Ви кажете, що математика мало не все на світі може… А от щось таке, для всіх людей корисне… Наприклад, майбутнє пророкувати?

— А ти думаєш, що це всім людям корисно?

— Не знаю… Але математика це може чи ні?

— А що ти хотів би довідатися? З майбутнього?

— Наприклад, з яким рахунком завтра наші з Німеччиною зіграють.

— Програють наші. Чотири-один.

— Та ви що! Не може бути!

— Нічого не вдієш. Німці сильніші. Чудес не буває.

— Але з таким рахунком — не може бути!

— Ну що ж, не може — то й не може…

* * *

— Ростиславе Вікторовичу!

— Привіт, Сашку.

— Зізнайтеся — ви просто вгадали рахунок?

— Ну, звичайно. Просто вгадав.

— А… як?

— Пощастило мені, от і вгадав.

Мовчання.

— Ростиславе Вікторовичу, а може, ви мене зараз дурите?

— Господи, це ж чому?

— Може, ви не вгадали зовсім, а математично напророкували?

— Може, й напророчив.

— Ні, я так не граю… То вгадали чи напророкували?

— Багато будеш знати…

— Ростиславе Вікторовичу! А в лотерею можете? Номери вгадати?

— У лотерею не буду. Азартні ігри… Знаєш, скільки народу погоріло, лотерейні квитки за наукою заповнюючи?

— Я нічого не заповнюю! Ось тут розиграш через півгодини, я вже нічого не встигну… Заради наукового експерименту — скажіть, які числа випадуть, а?

* * *

На другий день вона потелефонувала Іринці. Та, як звичайно, бурхливо зраділа, хоча приводів для веселощів було не дуже багато: Ігорчик лежав із важким грипом, а Офелію буквально позавчора чорт напоумив з’ясовувати стосунки з двома ротвейлерами, через що обидві сторони відчутно постраждали.

— Послухай, — сказала Емма, коли докладно було обговорено і методи лікування Ігорчика, і ціни в різних ветеринарів, і нахабність ротвейлерів, яких понад міру розплодилося. — А ваш репетитор… Ігорчик іще з ним займається?

— Звісно, — сказала Іринка. — Тільки пропустили вже три заняття. Не годиться завантажену людину грипом труїти.

— Так, — сказала Емма, внутрішньо зважуючись. — А… як він узагалі?

— Так само, як і раніше, — відгукнулася здивована Іринка. — А що?

— Ти нічого… — Емма завагалася, — не помічала за ним… ну, чогось такого?

Вона хотіла спитати: «Ти не помічала, що він майбутнє пророкує?», але в останню мить прикусила язика.

— Так він якийсь… такий, — Іринка, напевно, знизала плечима, тому що трубка, яку вона тримала зазвичай без допомоги рук (була в неї така звичка —