Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко
Емма відчула, що треба утікати, поки не пізно. Хлопець дивився на неї, як колись — за кілька років до Емминого народження — люди дивилися на космонавта Гагаріна.
— А ще в мене є трансформери. Хочеш, дам? Хоч і назавжди? Подарую?
— Мені?!
— Авжеж… І ще в мене вдома є комп’ютер. Ти можеш прийти до мене й пограти — хоч до ночі.
— Справді? Ну, дякую тобі…
— І в мене є настільний футбол. І залізниця. Німецька.
— Дуже добре…
— А в мого сусіда по парті, у тій, старій, школі, у нього теж є ключка, і щитки, і коники з черевиками, і маска для воротаря… А ще в нього є старший брат. І в нього своя кодла. І як вони одного разу набили цього Зербицького! Слухай, а ти…
Позад Емми коротко просигналив автобус.
— Мені пора, — сказала Емма з полегшенням. — Ну, бувай.
— Ти ще приїдеш? — тихо запитав Данило.
— Я… — Емма відкрила рот. — Мені треба йти.
— А можна, я скажу пацанам, що ти ще приїдеш — у хокей погуляти? Можна…
— От що, — сказала Емма швидко. — Приходь із батьками в дитячий театр. Там і побачимося.
Мабуть, Данило чекав чогось іншого. Очі його, що спочатку дивилися на Емму палко й вимогливо, тепер закліпали безпорадно і жалісливо!
— А можна… я скажу пацанам, що коли вони мене ще зачеплять, ти їх наб’єш?
Автобус просигналив знову. Емма зробила крок назад; світло впало на її обличчя. Данило ступнув за нею, дивуючись.
— Бувай, — швидко сказала Емма. — До зустрічі.
Погляд Данила раптом змінився. Розгорнулися вії, сам собою розтулився рот. Мить — і хлопчик насупився, щільно стис губи, начебто не вірячи своїм очам.
— Я… пішов, — навіщось промовила Емма.
— То ти, ти що… тітка? — ледь чутно запитав Данило.
Емма махнула йому рукою і побігла до автобуса. І, вже упавши на сидіння поруч зі Світланкою, обернулася.
Данило стояв під ліхтарем, дуже маленький і дуже самотній. Біля його ніг лежали дві тіні — жовтогаряча і синя.
* * *
— Алло? Ростиславе Вікторовичу?
— Сашко! Привіт… Я вже думав, що ти не подзвониш.
— Драстуйте.
— Я дуже радий, що ти з’явився. Чесно.
— Так?
— Правда-правда. Ну, розповідай, як справи? Як успіхи?
— Ну, загалі-то… А у вас як справи? Як здоров’я?
— Та нічого начебто, здоровий… Працюю ось. Книгу пишу.
— Книгу? А про кого?
— Про життя, Саню. Про світ, про математику… В усякому разі, мені так здається.
— Я не знав, що ви письменник.
— Та я не письменник. Я просто пишу книгу. Це моя улюблена справа, таке хобі.
— А коли закінчите?
— Не знаю… Я взагалі не хотів би її закінчувати. Це книга без кінця, щоб кожний, хто захоче, міг дописати щось своє. Ось ти, наприклад, коли гарненько вивчиш математику…
Обережний смішок:
— Та я ж пишу з помилками… У мене з мови трояк.
— Шкода… Тобі читати треба більше. Щоб очі до правильного написання звикали.
— А… я читаю.
— А яка книжка в тебе найулюбленіша?
— У мене багато улюблених… Я про жахи читаю… А ваша книжка груба?
— Не дуже.
— А хто її читатиме? Її надрукують потім?
— Гм… Швидше за все, ні.
— Як?! Навіщо ж ви її пишете?
— Для задоволення, Сашко. Для задоволення. Те, що відбувається в голові у людини, коли вона розуміє зв’язок між фрагментом і цілим… Коли вона простежує закономірності… коли вона тямить щось таке у світобудові, про що майже всі здогадуються, але ніхто не може сформулювати… Дух захоплює, як на американських гірках. Це краще, ніж цукерки, повір.
Мовчання.
— Чого мовчиш, Сашку?
— Нічого… Я б…
— Гаразд. Давай, що там у тебе.
— У мене… мені тепер незручно. До вас зі своєю задачею чіплятися…
— Не соромся. Навіщо ж тоді подзвонив?..
Зітхання.
— Ну, взагалі, так. Із пункту А вийшов потяг зі швидкістю ве-один, а через три години йому навздогін вийшов другий потяг зі швидкістю ве-два, і коли другий потяг наздожене перший, якщо відомо, що…
* * *
Асфальт узявся крижаною скоринкою.
Світлофор не працював. Емма потупцяла край тротуару, повертіла навсібіч головою, час від часу ховаючи носа в оторочку хутряного каптура, тоді підтюпцем рушила через дорогу.
БМВ вилетів з-за припаркованої вантажівки. Точніше, не дуже-то вилетів — просто Емма помітила його зором, коли вже щось міняти було пізно. Водій ударив по гальмах — велика чорна машина заковзала, пішла юзом, штовхнула Емму в бік. Емма гепнулася об дуже холодний і дуже твердий асфальт, а машина проковзила далі, в Емми перед очима маяв шматочок бруківки з примерзлим до неї сухим березовим листочком. Емма тільки й устигла приречено подумати: от і все.
Машина зупинилася.
Емма прекрасно розуміла, що коліна обдерті й що колготки, одягнені під джинси, доведеться викинути. І знову подумала, ще більш похмуро: от і все.
Її схопили по-під пахви. Хтось щось бурмотав, голосив і немов би жалібно вив; повернута обличчям до неба, вона побачила над собою великого і дуже засмученого чоловіка. Він був у піджаці й при краватці, причому краватка — яскраво переливчаста при світлі ліхтарів — вибилася назовні й метляла на вітрі, майже торкаючись Емминої щоки.
— Як ти? Що ти?!
Емма скосила очі. Нижня її половина була під машиною — видовище не для тих, у кого слабкі нерви.
Чоловік з вільною краваткою перехопив Емму зручніше — і висмикнув з-під машини. Емма вперше відчула біль — витягаючи, він прищемив їй ніжну шкіру під пахвою.
— Відпустіть, — сказала вона і стала на ноги. Вони тремтіли, підгиналися, але тримали.
Він уп’явся на неї, як… За все своє життя вона не пам’ятає випадку, щоб на неї так дивилися. Це була пекельна суміш жаху, благання, каяття і надії. І ще — у цих очах було щось таке, що нагадало Еммі санаторного хлопчика Данила. «То ти… тітка?!»
— Швидкість нічого перевищувати, — сказала Емма сердито.
— Я не перевишаль, — тихо заперечив чоловік у вільній краватці.
Він був високий — Еммині очі були на рівні його нагрудної кишеньки.
— Так, зі мною все гаразд, — сказала Емма вже не так сердито.
Вивільнилася з його рук (у хмарині гарного одеколону) і, накульгуючи, подибуляла до тротуару.
На узбіччі зібралися роззяви. На бруківці за БМВ вишикувалися машини — сигналили, вимагаючи поступитися.
Той,
