Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко

— Так, я знаю. Я не буду чіплятися. І я зароблю, слово честі. Я ж не жебрак, щоб мені дотації давати.

— Що-що давати?

— Дотації…

— Гм… Ну, добре. Коли наступного разу чогось не зрозумієш — телефонуй…

— Дякую, Ростиславе Вікторовичу! За мною не заіржавіє!

— Гаразд, бувай…

— До побачення!

Короткі гудки. Нерізкі, далекі, начебто вогонь, що спалахує і гасне.

* * *

У неділю після денного спектаклю Емма вирушила на книжковий розсип і серед циганського безладдя яточників, що збирають свій товар, таки розшукала подертий підручник з математики для шостого класу. І витратила на нього велику частину свого вихідного — понеділка.

З жовтих сторінок на неї повіяло дитячою нудьгою, першими ранковими уроками, коли сонна голова хилиться до парти, а біле світло «денних» ламп ріже очі. Проте вона поборола хвилинну відразу і взялася читати, та навіть розв’язувати задачі; деякі далися легко. Деякі спантеличили.

Наступного дня вона взяла підручник із собою на роботу. Читала в метро; чоловік, що стояв позаду, злегка підштовхнув її:

— Пацан! Ти б з дороги вступився, якщо не виходиш?

Емма обернулася. Чоловік був років п’ятдесяти, кремезний і дебелий, з пишними рудуватими вусами:

— Е-е-е…

Емма бачила, як округляються очі. Як вуса немов обвисають, а рот відкривається:

— Це… а…

І як, нарешті, мужик опанував себе:

— Гм… Вибачте.

Емма ступнула вбік, пропускаючи його до дверей.

* * *

У п’ятницю Емма відправилася на виїзний спектакль у дитячий санаторій.

Санаторій був нічого собі, з пристойних; довкола безлюдних спортивних майданчиків стояв засніжений ліс, подекуди прошитий лижнею. В адміністративному корпусі були килими і вази, ікебани і картини на стінах, у спальних корпусах — простуючи подвір’ями, Емма підвела голову — виднілися несирітські фіранки на вікнах, коротше кажучи, це був багатий, «козирний» санаторій, за кожну путівку до якого батьки або на смерть воюють із профспілкою, або викладають недоступну багатьом суму. Відвойовують або купують своїм дітям місяць казенної туги…

Півтори години витратили на те, щоб освоїти сцену санаторного клубу, налагодити освітлення, підготувати костюми та загримуватися. Потім вихователі завели в зал тихих, якихось млявих дітей.

Давали «Сергійкову зміну», «шкільну» драму, в якій Емма грала власне Сергійка, такого неформального лідера, захисника слабких. У ході справи її героєві доводилося рятувати щенят, протистояти хуліганам (дорослих грали Сашко і Вітя, вчорашні студенти, що потрапили до театру на рабських умовах «договору» та вважали себе щасливчиками), потрапляти до дитячої кімнати міліції (у «стаціонарних» спектаклях стервозну даму-капітана грала народна артистка Стальникова, однак на виїзді залякувати Емму-Сергійка в’язницею доводилося зовсім молодій Світланці, Емминій сусідці по гримерці). Діти завжди сприймали «Зміну» добре, а тут, у санаторії, і поготів і сиділи як миші.

Спектакль закінчувався. Замість того, щоб відправити Сергійка до колонії для неповнолітніх, його нагородили медаллю за допомогу міліції. Емма стояла на авансцені (освітлення погане, повно темних дір, як у сирі, і промінь прожектора доводилося буквально ловити обличчям), притискаючи до грудей щойно подарований Майором шкіряний м’яч, позаду вишикувалися інші учасники спектаклю, Майор (заслужений артист Раковский) лагідним мужнім голосом виводив спектакль до фіналу:

— …Ти вперше зустрів несправедливість — і ти переміг її, але буде час, і ти знову наразишся на неї, і зрозумієш, що до кінця її здолати неможливо, але нехай це не лякає тебе. Пам’ятай — не слід боятися темряви, не слід боятися свого страху…

Емма знала монолог Майора напам’ять. Далі йшли слова: «Але бійся власного страху, він…»

— Але стра… — сказав Раковский і замовк. На мить занепала тиша.

— Але страбій… — знову почав Майор і замовк знову.

Емма-Сергійко притулилася обличчям у подарований м’яч, немов боячись заридати.

— Страхубій невлас, — непевно закінчив Майор. — Він…

Друзі й вороги позад неї міцно обійнялися, намагаючись сховати обличчя.

* * *

На щастя, діти нічого не помітили. Чи майже нічого.

Аплодували довго. В очах у деяких дівчаток Емма встигла помітити вологий блиск.

Заслужений артист Раковский матюкався в чоловічій гримерці — та так голосно, що чутно було навіть у далекому кінці коридора.

Емма зняла хлопчачу шкільну форму. Натягнула щільні зимові джинси, черевики, светр. Зітерла серветкою грим. Сьорбнула чаю з термоса.

— Дай і мені чаю, — попросила Світланка, спритно накидаючи на «плічки» сірий капітанський мундир. — А в мене рогалики є.

Ірина Антонівна, що грала Сергійкову бабусю, розгорнула пакет з бутербродами.

Перекусили; із сусідньої гримерки долинав обурений голос Раковского і дружний регіт «хуліганів» — Сашка і Віті.

Помреж (костюмерки на виїзді не було) віднесла костюми в автобус.

Смеркло. За вікнами спалахнули ліхтарі.

— Прогулятися б, — сказала Емма.

— Холодно, — Світланка знизала плечима.

— Піди прогуляйся, поки вони вантажаться, — порадила Ірина Антонівна.

І Емма вийшла у двір.

Обидва монтувальники, освітлювач, водій та радист стояли колом, курили — червоні вогники світилися в напівтемряві — і базікали про футбол.

— Коли їдемо? — спитала Емма.

— От докуримо — та й поїдемо, — статечно промовив водій.

Емма відійшла подалі. Курити в лісі для неї було те саме, що приходити в оперний театр із увімкненим плеєром.

Сніг стиха порипував під ногами. Сніг був жовтогарячий і синій — за кольором ліхтарів. Від кожного стовбура падала жовтогаряча і синя тінь, а трохи оддалік, за парканом, ліс бовванів темний, привабливий і лиховісний, тож Еммі подумалося, що, якби вона була дитиною і лиха доля закинула її до цього санаторію — єдиним задоволенням для неї було б стояти ввечері біля паркану та дивитися на ліс, боятися його — і уявляти себе там, у темряві…

Її торкнули за рукав. Вона обернулася.

— Сергійко?

Поруч із нею стояв хлопчик років восьми. У сірій курточці зі світловідбивачами (на рукавах і грудях його спалахували і гасли, переломлюючи світло ліхтарів, блискавки, квадрати й латинські літери). У спортивній шапці, насунутій до брів.

— Сергійко? — знову запитав хлопчик, цього разу впевненіше і радісніше. — А мене Данилом звати…

— Вітаю, Даниле, — сказала Емма, бо ж треба було щось сказати.

Хлопчик переступив з ноги на ногу:

— А я вже в третьому класі.

— Молодець, — сказала Емма.

Хлопчик ніяково усміхнувся:

— Як ти їх… Здорово.

— Тобі сподобалося? — запитала Емма.

— Так, — сказав Данило. — Мені дуже… У нас теж є такі дурні, як ті. І нічого їм не зробиш…

— Зробиш, — непевно сказала Емма. — Якщо з друзями…

— Тільки в нас у класі ніхто ні з ким не дружить, — сказав Данило.

— Таке буває в санаторіях, — заперечила Емма. — Не встигли ще познайомитися…

Данило махнув рукою:

— А в нас у тому, старому, класі теж ніхто