Сказання з Небезпечного Королівства - Джон Рональд Руел Толкін
Вірші гобітського походження, подані тут, мають на загал дві спільні особливості. Вони виявляють замилування в дивних словах та римових і метричних фокусах — простакуваті гобіти, вочевидь, шанували такі речі як певні достоїнства чи красоти, хоча то були, поза сумнівом, лишень імітації ельфійських поетичних вправ. До того ж ці вірші, принаймні позірно, — легковажні та несерйозні, хоча подекуди може збентежити підозра, що мається на увазі дещо більше, ніж те, що доходить до вух. № 15, звісно, гобітського походження, є винятком. Це — найпізніший твір, і належить він до Четвертої Епохи; але його вміщено тут, бо чиясь руїса надряпала в заголовку: «Сон Фродо». Це прикметно, і хоча найменш вірогідно, щоб ці вірші міг написати сам Фродо, але назва вказує на те, що їх пов'язувано з темними і розпачливими снами, які навідували його у березні й жовтні протягом останніх трьох років його життя. Проте були, звісно, й інші традиційні уявлення про гобітів, котрих охопило «мандрівне безумство» — і якщо вони колись і поверталися, то ставали відтоді дивними й замкненими. Думка про Море завжди проступала на задньому плані гобітської уяви, але страх перед ним і недовіра до всієї ельфійської премудрості були панівними настроями в Ширі наприкінці Третьої Епохи, і цих настроїв, звісно, не розвіяли до кінця події та переміни, якими та Епоха завершилася.
1
ПРИГОДИ ТОМА БОМБАДИЛА
Том Бомбадил старий — веселун-базіка,
синя-синя в нього куртка, жовті черевики
пояс він зелений мав, шкіряні штанчата,
звик лебедячим пером шапку прикрашати.
Він жив під Горбом, де у травах плине
Верболозка прудка просто у долину.
Том старий якось улітку йшов по луговині:
то збирає жовтці, то ганяє тіні,
то лоскоче джмелів, що гудуть у квітах,
то годинами сидить біля плес відкритих.
Борода вже у воді в нього на долоню,
й Золотинка підпливла, пані Річки доня
і за кінчик потягла. Він — шубовсть до неї,
наковтався води, розгойдав лілеї.
«Ти куди? — його питає Золотинка мила. —
Бульбашки пускаєш ти. Томе Бомбадиле,
рибку ти злякав, і видру, і сім'ю качину,
ще й свою утопив із пером шапчину!»
«Повернула ти її, діво прехороша! —
каже Том Бомбадил. — Хлюпання не зношу.
Поринай! Знов засни там, де темне плесо
під корінням верби, водяна принцесо!»
Золотинка попливла в неньчині хороми,
у найглибшу з ковбань. Але вже без Тома, —
на вербовому корінні, сплутаному дико,
сушить він перо на сонці й жовті черевики.
Вербочоловік завів, пробудившись, пісню,
під хитким гіллям приспав Тома — і як стисне
у розколині своїй: клац! як у лещата
куртку, шапку і перо разом з Томом взято.
«Що на думці в тебе, га. Томе Бомбадиле?
Бачиш, п'ють у серцевині воду мої жили,
ти, з пір'їною своєю, що мене лоскоче,
ставши, мокрий як хлющ, перед мої очі?»
«Ти мене відпусти, Вербостаригане!
Тут я зовсім закляк, подушка погана
з коренів твоїх жорстких. Пий собі водичку!
Повертайся до сну, як і доня Річки!»
Й Вербочоловік його випустив з капкана,
і замкнув свою скрипучу хату дерев'яну,
щось бурмочучи тихцем. І за течією
Том далі пішов з низини тієї.
В лісі він посидів трохи, під гіллям тінистим,
і заслухався пташиним щебетом і свистом.
Мотилів над ним вилася зграйка легкокрила,
й раптом небо проти ночі сіра хмара вкрила.
Тож Том поспішав. Злива набігала,
річку всіяли стрімку водяні кружала,
знявся вітер, з листя зимні котяться краплини,
й Том забіг до нори — в схованку єдину.
Білолобий борсук темними очима
з борсучихою й синками на приходька блима, —
цілий горб вони розрили. Хап його — і в нору
затягли його, в її довгі коридори.
У таємному барлозі всівшись, бубоніли:
«То куди ти завалився. Томе Бомбадиле?
Борсуки тебе спіймали — справа це пропаща,
і назад тобі дороги не знайти нізащо!»
«Чуєш ти, старий Борсуче? Мова йде й про тебе.
Покажіть мені дорогу! Йти мені вже треба.
Виведіть мене надвір, де шипшина в цвіті, —
та почистіть свої кігті і носи невмиті!
Знов засніть ви на соломі в лігві цім великім,
як і гарна Золотинка з Вербочоловіком!»
«Вибач!» — борсуки тоді проказали хором,
вивели у сад колючий Тома коридором,
повернулись до своєї, тремтячи, господи
і засипали землею виходи і входи.
Літній дощ ущух. Ні хмарки в небі смерковому,
Бомбадил старий сміявся, ідучи додому;
відчинив віконниці, увійшовши в хату.
В кухні нетлі біля лампи почали кружляти.
Том бачить з вікна: зорі заблищали
і на захід молодик хилиться помалу.
Тьма вгорнула Горб. Узяв свічку Том і рвучко,
здершись по скрипучих сходах, двері смик за ручку.
«У-у, Томе Бомбадиле! Ось і я нарешті!
Цю ніч тут я, за дверима. Більше не втечеш ти!
Дух Могильний, що в кургані мешка старовиннім, —
викладене на вершині там кільце камінням —
візьме він тебе під землю, звільнений з полону.
Бідний Том Бомбадил зблідне й захолоне!»
«Геть іди! І не вертайся до мого порога!
Тут очей-жарин не треба й реготу глухого!
Череп свій схили на камінь, скрийся під курганом,
як і юна Золотинка з Вербостариганом
і борсучою сім'єю, що залізла в нору!
Жде тебе зарите злото і забуте горе!»
Вилетів Могильний Дух крізь віконце тінню,
шмигонув через подвір'я, шуснув попідтинню
і — до кілець кам'яних, під курганні схили
із плачем — лише кістки проторохкотіли.
Том Бомбадил старий — він склепив повіки
солодше за Золотинку й Вербочоловіка,
втішніше, ніж Борсуки і Курганів діти,
і, калачиком згорнувшись, гучно став хропіти.
Вставши, він шпаком співає, ледве засіріло:
«Га-ла-ла, ба-ла-ла, ну ж бо, моя мила!»
Черевики, куртку й шапку він натяг зім'яту
й відчинив вікно, щоб сонце залило кімнату.
Обережний Бомбадил, мудрагель-базіка;
синя-синя в нього куртка, жовті черевики.
Ані в горах, ані в долах не спіймати Тома,
ні над Верболозкою, ні в гаю густому,
ні в човні серед латаття в тихому затоні.
Але сам він упіймав якось Річки доню,
що пташкам в очеретах, розпустивши коси,
вся в зеленому, співала солодкоголосо.
Він схопив її!
