Ритуал, Марина та Сергій Дяченко
У хвості процесії хмарою сунули городяни, підкидаючи й гублячи в штовханині капелюхи й хустки. Якийсь хлопчисько звалився з гребеня даху й зависнув, зачепившись штаньми за залізний штир.
Процесія прямувала до королівського палацу; брама була прочинена навстіж, стражники застигли, піднявши смугасті піки. Вже на просторому подвір’ї мишей випрягли й зібрали в ящик з дірочками — там чекав їх ласий жовтий цукор. Пара танцюристів, остаточно виснажена, зістрибнула, нарешті, з двуколки; шарманщики й гвардійці утворили живий коридор, і цим-таки коридором Остин та Юта рушили до вкритих килимом сходів.
Спираючись на руку принца, Юта не йшла — виступала. Четверо пажів несли її довгий шлейф; гордовито піднявши голову, принцеса входила в будинок свого чоловіка — входила в супроводі тисячі поглядів.
І ще один свідок цієї сцени спостерігав за Ютою, закам’янівши перед магічним дзеркалом.
Він бачив, як готували весільну церемонію й накривали столи, як споряджали наречених, як у присутності городян і знаті оголосили їх чоловіком і дружиною, як прокотився вулицями весільний кортеж, як Юта піднялася по сходах палацу… Ціла юрба лакеїв розводила гостей по святково прибраних залах, саджала за столи, і серед миготіння мережива та бантиків Арман загубив Юту.
Дзеркало заморгало, вкрилося мовби мережкою зморщок… Згасло. Спалахнуло знову, і Арман побачив, як Остин допомагає Юті влаштуватися в королівському кріслі, а вона чи то вдячно, чи то просто неуважно гладить рукав його мундира…
Арманові руки стиснули дерев’яні підлокітники, різко випнуті кісточки пальців побіліли.
Зранку він намагався пити — але вино не лізло йому в горлянку, як учора, як і тиждень тому, як от уже майже місяць. Влитий до рота насильно, шляхетний напій не приносив ні відпочинку, ні забуття — нудоту, і тільки.
Протягом тижнів він намагався зацікавити себе розшифровкою клинопису, гострим ножем вирізав на темній стільниці знаки, колись перемальовані Ютою на стіну біля каміна; він помилявся й починав знову, але справа ця, важка й кропітка, не приносила полегшення. Змучившись, отупівши, він плутав знак «море» зі знаком «смерть».
Тоді він став відлітати з замку далеко й надовго; одного разу, спіймавши на обід дику козу, він уявив раптом, що несе в пазурах дівчину. Коза так і зосталася жива.
Раз або двічі він літав у гніздо калідонів. Але перші осінні дощі вже просочили пух вологою, він потемнів, зібгався й замість білої перини був схожий на брудну ганчірку…
І увесь цей час він годинами просиджував перед дзеркалом у надії побачити Юту.
Вона з’явилася йому всього двічі, мигцем — одного разу з матір’ю й одного разу — сама, бліда, відчужена, але, поза сумнівом, щаслива. І він радів її щастю — але радість виходила квола, силувана якась, нещира.
Але в день весілля дзеркало розщедрилося, як ніколи.
Втомлено погойдуючись взад-вперед, Арман дивився, як молодим підносять традиційні страви — крила чайки та пиріг з язиком ховрашка. Як замість короля Контестара, якому важко говорити, свято починає мер — той самий мер, промову якого не дуже давно було перервано нахабним втручанням самого Армана… Як сурмачі здіймають мідні труби, як від їхнього звуку здригаються язички свічок, як у юрбу, що зібралася біля входу, сиплються квіти навпіл з золотими монетами… Як Остин ніжно кладе руку на Ютині пальці, з яких уже стягнуто рукавичку… Як Юта…
Остин накрив долонею принцесину руку. Юта спалахнула, як факел; гарячі зашпори помчали до щік і вух, і так уже червоних від випитого вина.
Наближалася перша шлюбна ніч.
Минулий місяць життя здавався Юті казковою й хвилюючою марою. Вона віддавна звикла ховатися в тінь — і раптом виявилася героїнею, врятованою жертвою, центром загальної уваги. Сам день звільнення пам’ятався їй погано, уривками; як вона зустріла Остина, як Остин зустрів її, що сталося за час, поки вони пішки брели до найближчого від драконового замку села, що було потім — усе це плавало в густому тумані. Миготіли в пам’яті обличчя батьків і сестер, руки пам’ятали судомні, до болю, обійми; Остин був поруч, Остин увесь час був поруч, до нього можна було доторкнутися, перевіряючи — чи не сон?
Потім її зустрічало рідне королівство, і люди плакали від розчулення, а перед Остином схилялися, мов перед ожилим божеством… Ніхто не помічав уже, що Юта негарна — дивлячись на неї, бачили не незргабні плечі й довгий ніс, а драконову темницю, нещасну ув’язнену дівчину й лицаря, який стирає ящера на порох.
Родичі, зрозуміло, раз у раз розпитували нишком — а що дракон? Але ніби печать сковувала Ютин язик, і сам король звелів припинити розпитування: натерпілася, видно, бідолашна.
Тим часом спогади про дні, проведені у замку, відступили під натиском стрімких подій: з Контестарії прибула делегація, щоб, за древньою непорушною традицією, просити Ютиної руки для принца Остина.
Король, Ютин батько, не зміг навіть для годиться вдати безпристрастність — квапливо і радісно погодився, але нікому і в голову не прийшло засуджувати його. Юта стала нареченою, і наступні дні злилися в довгу строкату низку.
Олівія не знайшла в собі сил, щоб привітати Юту хоча б офіційно. Тим гірше — при дворі тепер вважалося хорошим тоном запустити на адресу гордячки малесеньку шпильку.
Весь місяць був для Юти довгим, безупинним святом. Принцеса була п’яна без вина; іноді, просинаючись у розкішній спальні батьківського палацу, вона не могла збагнути, де перебуває, іноді починала щипати себе й колоти до крові, не вірячи — це дійсно відбувається? Не здається, не сниться, не мариться?
Якийсь час вона ще почувалася не в своїй тарілці, але до хорошого звикнути легше, ніж до поганого, і незабаром вона здивувалася б, згадавши, що колись жила й без загальної любові, і без весільних приготувань.
Королева-мати, сяючи, повторювала фрейлінам: як вона змінилася! яка весела й лагідна!
Слуги шепотілися: а принцеса-ж… нівроку! погарнішала навіть, хоча й не надто…
Май танцювала від щастя, та й Вертрана раділа — по-своєму, стримано.
І ось цей день настав…
Відчувши руку Остина на своїй долоні, Юта затріпотіла, як метелик в тенетах сачка. Промови й побажання долинали до неї безладним гамором, обличчя за столами злилися в строкату суміш, і, коли ненадовго вдавалося заплющити очі, перед ними в червоній темряві блукали чорні плями… Остин бурмотів щось підбадьорливе, і чиїсь руки в накрохмалених манжетах наливали в келих вино й клали на золоту тарілку вишукані страви, однак Юта не з’їла ні шматочка.
Нарешті, Остин підвівся — і Юта підвелася теж. Гості веселитимуться до ранку, а молодятам тим часом настала пора йти нагору, де чекають сліпучі запашні
