Ритуал, Марина та Сергій Дяченко

Він хоробрий, подумав Арман майже з жалем. Він дійсно хоробрий і доблесний. Дев’ятеро принців з десяти давно втекли б геть не озираючись.

Остин тим часом вовтузився з шоломом — при ударі той з’їхав на бік та, вочевидь, принцові було страх як незручно. Забороло зсунулось до вуха, а на місці обличчя виявилася суцільна залізна стінка — ні дихнути, ні глянути на супротивника. Принц схожий був зараз на хлопчика, який жартома натягнув на голову казан, не зумів його зняти й страшенно перелякався.

Арман терпляче чекав.

Нарешті Остин перехопив палицю в ліву руку, а правою таки відстібнув ремінець. Стяг шолом з голови, полегшено зітхнувши, впустив на каміння.

Світле волосся, мокре від поту, пасмами обліпило голову. Люті блакитні очі. Він однаково був гарний — навіть іще гарніший, ніж тоді на площі, перед захопленою юрбою.

Будь щаслива, Юто.

Арман нахилив голову й ступив уперед. Остин стрімко розмахнувся і вдарив Армана прямо по голові — в того іскри з очей посипалися.

Захитавшись, Арман повалився додолу. Остин розмахнувся ще раз і знову вдарив по кістяному гребені. Жалісно застогнавши, дракон відкотився убік — тільки каміння хрустіло під лускою. Остин поспішив за ним — але ящір ухилився, важко звівся, знову застогнав — уже в повітрі. Прикинувся, що падає — і в останню мить втримався в повітрі. Нерівно, зиґзаґами, полетів геть.

Остин викрикував йому навздогін щось азартне, войовниче; він стрибав на місці й потрясав палицею, дотепер не вірячи, що подолав чудовисько. Він закликав Армана повернутися, голосно шкодуючи, що не встиг зрубати огидну голову… А через каміння й розколини до переможця бігла Юта.

Увесь двобій вона простояла на вершині скелі. Вона бачила, як Арман скинув Остина з сідла, і прокусила до крові руку, злякавшись за життя принца. Кілька хвилин потому вона просто сиділа навпочіпки, замруживши очі й затиснувши долонями вуха, а коли зважилася, нарешті, подивитися, то побачила принца, що опускає шипасту палицю на голову розпростертого дракона… І тоді вона роздряпала щоку від страху за Армана.

Коли Арман злетів, у Юти трохи полегшало на серці, проте вона одразу знову злякалася за принца. Арман каменем звалилася вниз — принцеса закричала зі страху, що він розіб’ється. Дракон втримався — і Юта знесилено видихнула.

Тепер Арман летів геть. Юта не зовсім розуміла, що відбулося, але Остин живий, розмахує своєю зброєю, і вітер доносить його войовничий лемент… І дракон живий, літає. Хто кого переміг?

Вона мчала через каміння, раз у раз гублячи Остина з очей, а віддалік махав крильми Арман…

Величезним зусиллям волі Арман стримав себе й не знизився, щоб востаннє поглянути на неї. Він зробив те, що мав зробити, тепер треба було швидше зникнути, відлетіти, сховатися… Цим двом не можна заважати, не можна підглядати, не можна…

Їм треба ще дістатися до людей, а кінь утік, а Юта, мабуть, зголодніла. Вона майже боса, а там гостре каміння. І не втрапили б у кам’яну трясовину, звідки він колись її визволяв… Але вони вже зустрілися, і ні допомогти, ні перешкодити — він неспроможний.

Розвернувшись назустріч блідому місяцю, змарнілому на блакитному небі, він полетів геть.

9

Крізь безодні ночей до останнього ранку тягнусь.

Ти не клич мене. Я і без цього

З’явлюсь.

Арм-Анн

Через місяць контестарською столицею їхав весільний кортеж.

Головну вулицю ще за тиждень до свята було вистелено плетеними килимками із золотої соломи; мешканці навколишніх будинків поставили на парадні підвіконня квіти в вазонах — всі, які лишень зуміли роздобути, і вулиця нагадувала тепер крамницю зеленщика. На високо напнутих шворках розвішано було прапори — контестарський з коричневим богомолом і Верхньої Конти з котячою мордою. Подекуди, щоправда, між прапорами колихалися на вітрі простирадла й сорочки — адже зазвичай шворки використовувалися для просушки білизни…

Про наближення кортежу сповістив несамовитий лемент хлопчаків, які осідлали навколишні дахи.

Відкривали ходу двадцять три вчені білі миші — запряжені й загнуздані, вони врочисто тягли іграшковий візок, на якому традиційно містилися троянда з затупленими шипами, баночка меду й жменя насіння — в такий спосіб молодим провіщували любов без чвар, солодке життя й дітей без ліку.

— Слава! Слава! — кричали люди, гронами звисаючи з вікон, з дахів та ліхтарних стовпів. — Слава! Пошана й любов!

Далі врочистим маршем крокував зведений загін шарманщиків — їхні шарманки, ретельно настроєні й начищені, грали одну й ту саму мелодію — весільний марш. Щасливі й горді своєю місією, шарманщики завзято вертіли головами — чи бачать їх друзі й знайомі?

За шарманщиками котилася двуколка, на якій юнак, вбраний коричневим богомолом, і дівчина, вбрана кішкою, танцювали танець братання королівств. Обоє вже добряче захекалися — бо танцювати довелося всю довгу дорогу! Проте їм було виявлено таку велику честь, що, забувши про втому, вони танцювали дедалі завзятіше.

Далі, люто задерши підборіддя, карбували крок гвардійці — контестарські в яскраво-зелених, верхньоконтійські в червоно-білих мундирах.

Виблискували на сонці звільнені з піхв шаблі — криві контестарські й вузькі контійські. На верхівках вигадливих шоломів курилися пахощі, і здавалося, що гвардія рухається в сизій запашній хмаринці.

І в цій же хмаринці не їхала — пливла над землею відкрита карета молодих.

Принц і принцеса сиділи на оксамитових подушках; Остин був напрочуд гарний у військовому мундирі — адже він, традиційно, з народження був полковником гвардії. У правій руці він мав довгий спис із насадженою на нього маленькою головою дракона — з пап’є-маше.

— Переможець чудовиська! Переможець дракона! — кричали люди. — Слава! Слава!

Принцесу Юту такою ще не бачили.

Вона була надзвичайно жвава; її очі сяяли й не здавалися такими вже й маленькими, а з обличчя зник похмурий жовчний вираз, до якого звикли всі, хто її знав. Вона посміхалася, вона сміялася, вона реготала; весільна сукня, яку дванадцять найкращих кравчинь створювали цілий місяць, приховувала вади фігури, а щастя, яке розпирало Юту зсередини, згладило й пом’якшило некрасивість обличчя.

На дахах перешіптувалися: ти ба!.. у полоні в дракона… от пощастило… в пазурах поцупив… жахіття яке… ти диви, диви!

Рука принца Остина лежала на Ютиній, у мереживну рукавичку затягнутій руці. Їх тільки-но поєднали шлюбом.

— Слава! Слава! Пошана й любов!

Далі котилася ціла низка королівських екіпажів. Під державними гербами заплакана від щастя Ютина мати обіймала двох молодших дочок — веселу Май і задумливу Вертрану; Ютин батько дбайливо підтримував під лікоть старого Контестара — тому пощастило дожити до цього дня. Галасливі придворні та вельможне панство двох країн ледь не перекидали переповнені карети; від