Ритуал, Марина та Сергій Дяченко
Арман пив довго й жадібно. Все людське в ньому благало про відпочинок, а все драконяче владно вимагало їжі — треба було когось cпіймати й з’їсти. Арман безпорадно озирнувся.
Птахи не долітали до манюсінького, загубленого в морі архіпелагу. Жодна, навіть дрібнісінька сухопутна тварина не знайшла б собі прокорму на голому камінні та розігрітому піску. Скоса позираючи на Армана очима-намистинками, боком відповзали в море невеликі сірі краби.
Тоді він задумав спіймати рибину. Драконові була огидна сама думка про воду, і полювати довелося в людській подобі; зайшовши в море по коліно, він з надією виглядав у прозорій товщі чиюсь їстівну спину. Якоїсь миті йому пощастили опинитися в самій гущавині срібної риб’ячої зграї — але удача не далась йому в руки, як не далася в руки слизька, спритна рибинка.
Голодний і дуже ослаблий, він розпростерся на піску. Нещадно палило сонце; тінь від острова-ущелини, описавши півколо, впала Арманові на обличчя.
Тієї самої миті від підніжжя скель-близнюків туго розійшлася хвиля; обидві кам’яні половинки здригнулися й трохи розкрилися, наче пелюстки сором’язливої квітки. Із розширеної щілини між ними піднялася трикутна голова на довгій кільчастій шиї.
Секунду або дві Арман і мешканець скель дивилися один на одного. Потім мешканець, неабияк здивований присутністю на островах людини, ривками потяг своє нескінченне тіло звідкілясь із глибин.
Либонь, його турбували подібні проблеми — йому важко було здобувати їжу в убогому світі піску й каміння. В радісному поспіху, ковтаючи довгі каламутні нитки слини, зголодніла почвара форсувала вузеньку протоку між островами. Бризки так і летіли з-під смугастого змієподібного черева; в паніці розбігалися краби.
Арман дивився, як чудовисько наближається. Голова вже досягла піщаного берега, а хвіст ще вилізав з ущелини.
Мешканець скель зробив останній ривок і роззявив маленькі щелепи, з яких висунувся шипастий чорний язик. Він знавав свого часу смак чоловічини; тож дивно і кривдно було йому виявити раптом, що ця м’яка й беззахисна істота ні з тих ні з сих перетворилася на броньованого крилатого ящера.
Мешканець загальмував, наче налетівши на невидиму перешкоду. Довгі глибокі борозни залишилися в піску; мить тривала ніякова пауза. Арман зміряв нового знайомця поглядом, міркуючи, чи можна його з’їсти — той прочитав це в лютих очах під кістяними щитками. Навряд Арману вдалося б перебороти свою відразу настільки, щоб спробувати з’їсти мешканця скель — однак той, збентежений і розчарований, поспішив повернутися у свою схованку. Стулки каменів зімкнулися з сердитим грюкотом зачинених дверцят.
Одразу ж після цієї зустрічі Арман покинув острови.
Повернувшись у столицю, Юта якнайпалкіше вибачилась перед чоловіком. Це, звісно, був звичайнісінький нервовий напад, хвороба. Вона переконана, що це більше ніколи не повториться.
Остин потакнув головою, але стосунки між подружжям якийсь час були напружені.
Прагнучи догодити чоловікові, Юта щосили намагалася відповідати його уявленням про те, яка повинна бути королева. Вона побажала навчитися вишивати — спеціально для цього в палац було доставлено сіреньку бабусю-майстриню. Бабуся привезла з собою загрозливих розмірів п’яльця, коробки з голками й нитками та силу-силенну зразків для вишивання.
Цілмим днями Юта вишивала, позираючи на ці зразки. Їх треба було відтворювати точнісінько, якщо ж неуважність або недоречна фантазія спонукали Юту щось змінити — бабуся стуляла губи й засмучено хитала головою.
Надвечір Юті боліли очі й пальці, нили затерплі плечі — їй доводилося силувати себе, відповідаючи на пестощі Остина, завжди однакові. Король втомлювався ще більше, адже він теж працював на протязі цілого дня! Не дивно, що, скінчивши квапливі любощі, він одразу провалювався в глибокий сон…
Незабаром королева подарувала коханому чоловікові власноруч вишиту хустку. Король Остин прийняв подарунок зі стриманою вдячністю, і стосунки чоловіка й жінки стали трохи теплішими.
Підійшло Головне Свято Зими. Юта сподівалася, що, як колись у рідному домі, влаштовано буде Льодовий палац і Снігову битву, що заллють ковзанку, що накатають сніговиків і встомлять їм в руки смолоскипи — але Остин заявив, що знову буде велике полювання. І, хоч Юті дотепер моторошно було згадувати скляний погляд мертвого оленя — вона удала, що рада.
Коли кавалькада мисливців виїхала в поле — пішов сніг.
Він падав і падав, сніжинки не кружляли, як зазвичай кружляють в польоті перші сніжинки — адже земля тоді ще оголена, і треба вибрати гарне місце для падіння. Ні, це був лапатий сніг середини зими, коли всі місця вже зайнято й сніжинкам немає з чого вибирати — доводиться лягати, як вийде…
І ось, коли перші білі грудочки лягли на Ютині плечі та вії, вона згадала калидонячий пух.
Він так само лежав на плечах, на волоссі й на віях, але був теплий і не танув… Вона заплющила очі та уявила, як у покинуте й розорене восени гніздо калідона лягає сніг.
Конячка її вповільнила рись, а потім і зовсім перейшла на ступу. Юта опустила повід; їй схотілося спішитися й погуляти по снігу. Однак усі мисливці поскакали далеко вперед; боячись відстати й розсердити Остина, Юта ляснула конячку по крупу.
Настріляли зо два десятки великих зайців.
У залі з великих колод залі горіли чотири каміни; мисливці були напідпитку та гучно ляскали один одного по плечах, горлали й реготали. Юта сиділа мовчки; Остин багато та з задоволенням пив — у нього вперше за багато днів з’явилася можливість розслабитись і відпочити.
Якийсь князьок став розповідати, як йому довелось стикнутися сам на сам зі скаженим вепром. Запекло жестикулюючи, він програвав сцену бійки за себе й за кабана, причому за кабана вдаліше. Юта опустила очі. Остин жував, посміхаючись.
— Вепр! — голосно й презирливо викрикнули з дальнього кутка. — Чи варто слухати про якусь свиню, роззяви, коли наш володар бився з драконом!
Розмови одразу вщухли. Якогось п’яничку, що як і раніше верз своє, поспіхом спинили; всі як один, мисливці благально втупилися в короля, скоса, втім, позираючи й на королеву.
Здригнувшись, Юта зачепила ліктем мідний келих, і той упав з глухим дзенькотом.
— Ваша величносте, — шанобливо звернувся хтось, — зробіть нам честь, розповівши про цю велику битву!
Остин гмикнув і важко, нібито неохоче, підвівся.
Був він високий і широкоплечий; пасма світлого волосся, мокрі від поту, прилипли до чола й завитками лягли на скроні. І зараз він був гарний — особливою мужньою красою.
— Всі ми воїни, — кинув Остин недбало. — Усі знаємо, що таке кривава битва… Тому що зустріти дракона, панове — це вже не полювання. Це — війна, панове, і не на життя, а…
Він похитнувся — і Юта лиш тепер побачила, який він п’яний.
А Остин раптом розкинув руки, боляче зачепивши
