Ритуал, Марина та Сергій Дяченко
Плями на обличчі Остина змінилися густою фарбою чи то гніву, чи то сорому. Йому захотілося вбити промовця. Прямо зараз підійти й убити.
— Співгромадяни! — незнайомець перекрив голосом безладний гамір розгубленої юрби. — У нашого короля гідний спадкоємець! Я пропоную нарешті покласти край старому дурному звичаю, коли кожен принц, готуючи себе до сходження на трон, здійснював так званий подвиг… Не треба подвигів, наш принц гарний і так! Гідний, шляхетний принц!..
На площі реготнули — Остина немов торкнулося розпечене залізо. Там, звідки долинув смішок, затіялася й одразу вщухла бійка. Принц оглянув натовп зацькованим поглядом — хтось дивився співчутливо, хтось — глузливо, однак більшість очей мовчки питала: що ж ти?
Король підняв голову. Остин з жахом побачив, як батько постарів за останні кілька хвилин. Майдан теж помітив це — і затих.
— Мій син… — насилу вимовив Контестар. Це були його перші слова за весь ранок. — Мій син… — і знову нахилив голову.
У голосі батька Остину почулися гіркота й сором. Не чекаючи, доки народ на майдані остаточно розійдеться, він зробив крок уперед. Кров нарешті відлинула від його обличчя, і воно стало біле, неначе прапор над фортецею, котра здається завойовнику.
Із пристрасною насолодою Остин схопив незнайомця за поворозки плаща, зав’язані під горлом. Схопив, із тріском рвонув, відчуваючи, як огидна слабкість покидає груди, а замість неї приходить звична впевненість та азарт. Труснув балакуна ще раз — юрба заплескала. Штовхнув незнайомця в груди — той відлетів на кілька кроків і ледь втримався на краю помосту.
— Твій чорний рот нехай лишається при тобі, блазню, — Остин став руки в боки.
— Свої байки розповіси жебракам на базарі. А я завтра ж вирушаю на бій з драконом, визволю принцесу й виставлю на ринковому майдані голову проклятого ящера, насаджену на спис. А тебе, базіко, примушу зжерти його язика!
Юрба радісно загорлала. Люди обіймалися, кожен повторював сусідові: ось бачиш! Остин стояв над бурхливим людським морем, неначе переможець — ніби голова дракона вже красувалася на списі.
Старий король, змарнілий, слабкий, сидів у своєму кріслі, ні на кого не дивлячись.
Незнайомець, вочевидь, осоромлений, тихенько зліз з помосту й рушив геть. Люди цуралися його, виказуючи зневагу; якась молодиця плюнула в нього й влучила в рукав. Недбало витираючи її плювок, він вибрався на безлюдну околицю й важко здійнявся в дедалі темніше небо.
* * *
Ютині очі були сухі й червоні. Цілу довгу ніч вона провела на вежі, спалюючи смолоскип за смолоскипом та вдивляючись в осінню темряву.
— Тебе не було два дні… Я… я думала…
Він уникав її погляду. Збентежена, розгублена, вона непевно тримала його за рукав:
— Щось трапилось? Може, знову твої видіння?
— Ні… — видавив він із себе.
— Тоді що? Може, я щось знову зробила не так?
— Ні…
Він нічого не зможе їй пояснити. Він чинить правильно; нехай тоскно зараз — адже потім буде все добре. Юта буде щаслива.
— Усе буде добре, Юто, — сказав він хрипко.
— А тепер, — запитала вона злякано, — тепер усе погано, так?
Він відвернувся.
— Чуєш, я втомився… Мені б поїсти й відпочити… А потім, коли хочеш, ми поговоримо.
— Поговоримо… — відгукнулася вона, як луна. І притулила долоні до щік.
Він лежав на скрині, закинувши руки за голову, і дивився в стелю.
Лишилося кілька годин. Можливо, рано-вранці…
Який же гарний був капелюшок з човником. Шкода, що його зірвав вітер… Давним-давно. Принцеса в пазурах, мов ошаліле кошеня…
Повільно гасло денне світло в ґратчастому вікні. Кімната поринала в темряву, і безсонним Армановим очам з’являлися нескінченні калидонові гнізда, майорів у місячному сяйві пух, очі, пальці, волосся… Він підвівся й підійшов до магічного дзеркала, затягнутого павутинням.
Павук спізнився забратися вчасно, за що й був зметений додолу разом з клаптями своїх тенет. Дзеркало неохоче засвітилося зсередини, показало пастуха, що заснув біля догорілого багаття, потім безсоромну парочку, що діловито борсається в копі сіна…
Арман криво всміхнувся.
Ніч застала його над морем.
Важко змахували перетинчасті крила. Час від часу з широкої горлянки бив стовп полум’я, і тоді виблискували низькі хмари й здригалися від жаху морські мешканці. А в ікластій голові переверталися казна-звідки знані слова:
— Я спрагу волів вгамувати піском… І море спалити хотів… І море… спалити…
Дракон ревів, і торговельне суденце, що проходило неподалік, ледь не зазнало катастрофи — так злякався вахтовий матрос.
Увійшовши на світанку в свою кімнату, він застав там Юту. Принцеса дрімала, схиливши голову на груди. Дзеркало перед нею світилося. Нечутно ступаючи, він підійшов та опустився поруч — на підлогу.
Поверхня дзеркала рябіла барвистими плямами, і дивовижні тіні лягали на схилене Ютине обличчя.
Арман простяг руку — і забрав, так і не наважившись торкнутися її волосся. Але вона, відчувши уві сні його рух, потяглася й розплющила очі.
Якийсь час вони мовчали, дивлячись одне на одного. Нарешті принцеса запитала:
— Ти… відпочив?
— Що?
— Ну, ти сказав, що ми поговоримо, коли ти відпочинеш…
Принцесині слова доходили до нього ніби з запізненням. Якщо принц виїхав, як і збирався, вчора на світанку…
— А про що ти хотіла б говорити?
Її, здається, образили ці слова, але вона поборола образу. Помовчала. Тихо почала:
— Минулої ночі, коли тебе не було… Я уявила, що ти не повернешся.
Принц, певно, набрав з собою цілий стос смертоносного заліза, його коневі важко… Але якщо він виїхав рано…
— Уявила… що я не повернуся? — повторив він тупо.
Вона терпляче продовжувала:
— У мене було багато часу на роздуми, Армане… Мені здалося, що всі ночі на світі зліпилися в одну… Я запалила тобі маяк на вежі, але ти був далеко й не бачив.
— Не бачив, — луною повторив Арман.
— І я вирішила, що коли ти повернешся… Якщо ти повернешся, то я обов’язково тобі скажу…
Вона затнулася. Він дивився додолу й не бачив того, що побачила вона. Магічне дзеркало раптом прояснилося, і лицарський кінь, вкритий кольчужною попоною, заповнив усю його раму. Глухо застукали копита по забутій дорозі, кінь відсунувся вглиб, і видно стало вершника — воїна в шоломі та залізних наплічниках, в руках довгий спис, на боці величезна важка сокира, і ратище ще якоїсь зброї виглядає через плече… Лицар їхав по звивистій дорозі, і дзеркало відразу показало цю дорогу цілком — таку знайому, до грудочки вивчену Ютою
