Ритуал, Марина та Сергій Дяченко
— Чому б нам не поїхати кудись? — несміливо запитала Юта за кілька днів. — Разом…
Остин важко зітхнув і не відповів, але Юта не вгамовувалася:
— Або хоча б погуляти ввечері… Ти, може, знайдеш вільних півгодини? Ми могли б поговорити про…
— Я не належу собі, Юто, — втомлено пояснив принц, і Юта опустила очі.
З цієї розмови Остин зробив висновок, що принцеса нудьгує. Незабаром до Юті було приставлено дуенью, повірницю.
Це була маленька розовощока товстунка, такий собі клубок на ніжках, енергійна й говірка. Вона ні на секунду не залишала принцесу на самоті — тупотіла за нею і сідала поруч, базікала безперестанку, розповідаючи кумедні випадки й розпитуючи Юту про її сни:
— Капелюх сниться до мігрені, а рукавичка — до звістки… Я бажаю вам, ваша високосте, побачити вві сні білого єдинорога!
Всю ніч Юті снилися клопи.
— Забери її від мене! — благала Юта Остина через тиждень.
Принц знизав плечима. Він здавався трохи незадоволеним: і те їй не до смаку, і се не до душі…
— Принцесам, особливо заміжнім, належить мати повірниць, — зауважив він м’яко.
— Так, але ця!
Остин зітхнув:
— Знаєш, Юто… Іноді важко зрозуміти, чого ти хочеш.
Він пішов, залишивши принцесу зніяковілу й розгублену.
Утім, незадоволення принца легко було пояснити й виправдати, оскільки Юта дійсно мала все, чого лишень може зажадати королівська особа, і навіть з випередженням. Армія шанобливих слуг, вишукані прикраси роботи древніх майстрів, спокій і статок — все це мало допомогти королеві пережити певний брак розваг.
Якось увечері, вкладаючись під парчевий балдахін, Юта розповіла принцові колись почутий анекдот:
— Герцог просить графа: «Ваша світлосте, допоможіть мені дотягти до замку цього здохлого грифона». Граф не зміг йому відмовити, і з превеликими труднощами вони затягли грифона в герцогський замок і кинули в умивальні. Граф витер піт і запитує герцога: «Ваша ясновельможносте, а навіщо вам в умивальні здохлий грифон?» «А-а! — відповідає герцог, — ось, уявіть, прийдуть до мене гості, захочуть умитися — і вибіжать з криком: там здохлий грифон! А я посміхнуся отак-о і скажу недбало: ну то й що?»
Юта очікувально замовкла.
— Ну то й що? — запитав Остин.
— Ну… забавно, — зніяковівши, пояснила Юта.
Остин зітхнув:
— Незугарна й дурна історія… Який герцог? Який граф? Чому вони не закликали слуг, аби тягти цього грифона?
Юта не знайшлася, що відповісти.
Тим часом відступила осінь, і якось уночі випав сніг.
Вийшовши вранці на терасу палацу, Юта довго мружилася на крохмальний блиск галявини; потім, озирнувшись, побачила, що вона не сама.
Неподалік на терасі стояло крісло на коліщатах; у кріслі, укутаний пледом, сидів старезний дід. Юта не одразу впізнала короля Контестара.
Вони не бачилися з часу весілля; старий увесь час лежав, і в кімнату його лікарі допускали тільки принца Остина. Тепер король, не зводячи очей, дивився на обімлілу Юту.
На білу галявину сіла вороняча зграя; невидимий з тераси сторож запустив у ворон каменем — птахи з карканням знялися в повітря.
Губи старого ворухнулися, і принцеса скоріше побачила, ніж почула: Юто…
Переборовши ніяковість і мимовільний острах, Юта наблизилася.
— Ну, здрастуй, — сказав король. Щоб розібрати його слова, принцесі довелося нахилити вухо до його губ. — Здрастуй, Юто.
Контестар дивився прямо, і Юта побачила з подивом, що він має зовсім ясні, живі, осмислені очі, і що погляд, спрямований на неї, привітний і теплий.
— Здрастуйте, ваша величносте, — чемно промовила Юта.
Помовчали.
— Остин любить тебе? — зненацька запитав Контестар.
— Так, звісно, — відповіла вона швидко, навіть поспіхом.
— Добре, — король спробував усміхнутися.
Юті було дуже ніяково — вона не знала, про що говорити з людиною, яка помирає.
— Я пам’ятаю тебе, — ледь чутно сказав король. — Якось на дитячому святі… ти сховала в глечик… вужа… Пам’ятаєш?
Юта спалахнула.
Авжеж, вона пам’ятала цю давню дитячу історію. Хлопці-пажі допомагали їй, і все вийшло якнайкраще. Глечик поставили на стіл… Очманілий від страху вуж зумів вилізти й кинувся тікати, перекидаючи дорогою свічники й келихи… Її покарали, випадок вона запам’ятала на все життя, однак король Контестар — а він був на святі разом з хлопчиком-Остином — запам’ятав теж!
— Ти завжди була… шибайголова, — сказав король, який помирав. — Напевно, недарма… тебе викрав… дракон.
Юта стояла перед кріслом, стискаючи червоними від холоду пальцями теплу хутряну муфту.
— Ти хороша дівчинка, Юто, — прошепотів король. — Маю надію, що Остин… це… зрозуміє.
— Ваша величносте… — видихнула принцеса.
— Тобі… важко. Розкажи мені… як ви… живете.
І Юта стала розповідати — аж надто бадьоро, переборюючи незручність. Не про себе, звісно — про Остина, свого уважного й ніжного чоловіка. І що довше розповідала — то з більшим запалом, навіть з натхненням.
— Дякую, — сказав, нарешті, Контестар. — Дякую, Юто… Приходь сюди завтра… вранці… Мені тепер… легше, і мене вивезуть… на прогулянку.
Весь наступний ранок Юта провела на терасі — одна. Ніхто не вивіз на повітря крісло-каталку; принцеса стояла й дивилася, як коротшають довгі тіні… Потім у палаці здійнялася метушня, загрюкали двері, забігали десятки ніг…
Три дні потому короля Контестара поховали з великими почестями, і народне горе було щире і глибоке. Втім, ще через два тижні воно змінилося щирою й глибокою радістю — принца Остина було короновано, він звався тепер «ваша величність».
Остину присягнули армія та гвардійці, посли інших королівств вручили йому свої вірчі грамоти, Королівська рада аплодувала, а делегати від міст і сіл доставляли вияви відданості.
Вітали і Юту — вона стала королевою, проте не зраділа цьому нітрохи. Якби її воля — вона тужила б за старим королем набагато довше, однак державні міркування змусили Остина скоротити жалобу до одного місяця замість звичайних п’яти.
Коли термін жалоби минув, королівська пара вирушила з візитами в сусідні держави.
Монархам Верхньої Конти Остин тепер був родичем; молодих короля й королеву зустріли там, як своїх дітей. Тиждень Юта розкошувала, живучи в рідному домі й радісно дізнаючись новини про давніх знайомих; однак сестри засмутили її. Неначе раптово віддалившись, залишившись далеко внизу, вони не могли побороти ніяковості, спілкуючись із Ютою.
Навіть Май! Немовби корона, опустившись на Ютину голову, зруйнувала щось дуже важливе…
Прощання було невеселе — ще й тому, що тепер мав відбутися візит в Акмалію.
В акмалійській столиці Остина та Юту зустріли прохолодно й цілком офіційно. Король, батько Олівії, чемно вибачився за те, що його дочка не зможе бути присутня на прийомі на честь нового контестарского монарха — занедужала, відпочиває на природі.
Юта була щиро рада цьому. Вона чомусь боялася зустріти Олівію.
Сіли за столи; в залі було незвично тихо і якось незатишно. Під тарілкою в Юти виявився маленький, складений удвічі аркуш;