Ритуал, Марина та Сергій Дяченко
На якийсь час принцесі відібрало мову. До замку мчав визволитель, і картинка в дзеркалі була напрочуд ясна та яскрава, аж можна було розрізнити дрібні камінці, що розлітаються з-під копит, коштовну вуздечку й візерунчастий, майстерно виготовлений шолом, що закривав воїнові обличчя.
— Армане… — прошепотіла Юта.
Він неохоче підняв голову. Тієї ж миті лицар, притримавши коня й маючи намір роздивитися довкола, підняв забороло.
Обличчя його було молоде й суворе. До чола прилипло пасмо світлого волосся.
Очі звузилися у дві блакитні щілинки. Ця людина їхала битися, і битися на смерть.
— Остин… — видихнула принцеса. — Остин! Армане, це ж Остин!
Усе відбувалося, як у давньому сні. Точнісінько, як у Ютиних мріях, принц Остин опустив забрало й рішуче рушив уперед.
Він був героєм її дитинства. Він був мрією її юності. Скільки разів вона молила долю, щоб за святковим столом їх посадили поруч! Скільки разів вона солодко завмирала, торкаючись його рукава! Скільки разів уявляла — ось їх викинуло штормом на пустельний острів… Ось вони разом заблукали в лісі… Скільки разів, забувшись, виводила чорнилом і грифелем, крейдою й паличкою на піску — Остин… Остин…
І ось мрія здійснилася, а їй досі не вірилось. Він їде сюди? Він хоче визволити її й узяти за дружину?!
Юту мов жаром обсипало, миттю спалахнули щоки й вуха. Взяти за дружину? Остин? Її?
Арман стояв поруч. Від добре бачив і сум’яття, і збентеженість, і радість Юти. Подолавши перший приступ гіркоти, він відчув навіть деяке слабке полегшення — він усе правильно передбачив.
— Це Остин… — вже вкотре благоговійно прошепотіла Юта. Лицарський кінь тим часом піднявся на узвишшя, і фігура вершника карбовано красувалася на тлі ранкового неба.
Арман насилу струснув заціпеніння. Взяв Юту за плечі, і йому здалося, що принцеса, чию теплу шкіру він відчуває під грубою тканиною балахона, враз відсунулася від нього за гори й моря, за сто лісів і сто озер…
— Ходімо, принцесо. Треба йти.
— Іти? — вона дивилася на нього не розуміючи, і раптом її щасливі очі сповнилися жахом. Вона смертельно злякалася за Остина, вона уявила, що Арман хоче вбити принца!
І знову Арман здолав хвилю гострого болю. Сказав якомога м’якше:
— Усе буде добре… Я ж говорив тобі, Юто… Все буде… Ну ходімо, будь ласка.
Вона рушила за ним, усе ще напружена, нашорошена. Він привів її до сходів, що ведуть на вежу. Легенько підштовхнув:
— Ну ж бо, піднімайся… Не бійся нічого…
Спотикаючись, вона полізла нагору, а він поспішив до драконячого тунелю, обернувся ящером і вилетів із замку.
Принц на своїй конячці був уже зовсім близько; лицарський кінь присів, коли Арман з’явився в небі. На вежі застигла Юта, вітер красиво розвівав поли її балахону. Добре було б щось біленьке, мимохідь подумав Арман. Хустка чи шарф… Біле щоб розвівалося — так іще мальовничіше…
Лицар на дорозі боровся з конем, котрий бачив дракона, нехай навіть у небі й доволі далеко, уперше в житті. Хоч би не втік, подумав Арман. Насамперед треба зняти його із сідла…
Юта підняла назустріч Арманові біле обличчя. Він покружляв над вежею, витягуючи лапи вниз, намагаючись пояснити їй, чого хоче. Потім знизився й звично схопив принцесу в пазурі.
Не дивлячись на принца, він ніс її межи скелі, і відчував вагу, і ніжність, і тепло її тіла. Він торкався її востаннє в житті, і, наче на посміх, не руками, а страшними лускатими лапами…
У блакитному небі висів блідий ранковий місяць.
Він поставив її на вершину невисокої скелі. Звідси вона все побачить, потім легко зуміє злізти… А принц їй допоможе.
Востаннє він подивився на неї згори й гірко пошкодував, що так і не обійняв її на прощання.
Неподалік нестямно заіржав лицарський кінь. Арман насилу відірвав очі від Юти й обернувся до Остина.
Принцові вдалося приборкати коня, і, тремтячи, як у пропасниці, але слухаючись поводу, бойова тварина тягла лицаря назустріч битві.
Арман поспішив до того місця, де дорога ширшала, де його предки трощили хребти предкам Остина. Посеред рівного майданчика гіркою звалено були кістки й черепи — Арман дихнув, страшні останки розмело на всі боки, і сліду не лишилося. Не варто лякати принца завчасно.
Потім він сів на хвіст і став чекати.
Поволі, поволі, шпортаючись і перечіпаючись, лицарський кінь вичвалав з-за скель — і зупинився, не в змозі перебороти страх.
Арман сидів нерухомо, склавши крила, прибравши найсумирнішого та найдобропоряднішого вигляду. Спис принца проте помітно здригавося — навіть забороло шолома, що закривав його обличчя, здавалося блідим, мов крейда.
Сокира Остина, втім, мала вкрай страхітливий вигляд, а те, що висіло за спиною, виявилося величезною шипастою палицею. До сідла було приторочено ще й арбалет; добре, подумав Арман, що принц не захопив з собою сотню лучників і гармату на лафеті. Все ж таки поважає правила гри.
Нарешті, Остин зважився на якусь подобу атаки.
— Ну, ти, — почувся з-під шолома несподівано високий, майже дитячий голос, — мерзенне чудовисько… Хочеш скуштувати гартованої криці?
Красиво говорить, — подумав Арман, однак не рушив з місця.
— Зараз одержиш, — пообіцяв Остин і примірився списом Арманові в око.
Арман не ворухнувся.
Принц дзявкнув щось жалісно-хвацьке й метнув списа — його все ж таки вважали добрим метальником. Арман ухилився й упіймав списа броньованим плечем. Сумно дзенькнувши, відпав накінечник.
Принц позадкував. Арман пошкодував, що не може заглянути йому під забороло.
— Ти! — крикнув Остин надривно. — Ти! Ропуха з хвостом! Зараз отримаєш в мене!
Кінь під принцом обгадився.
— Зараз побачиш… Я ж-бо кишки з тебе повипускаю! Я ж-бо довбню твою поганську соломою наб’ю! Я твоєю шкірою…
Принцові не стало фантазії, він замовк на півслові.
Юта хвилюється, мигцем подумав Арман. Час закінчувати.
Він розгорнув крила — кінь дико заіржав, точніше, закричав не своїм голосом, і став дибки, погрожуючи скинути незграбного у своєму залізі вершника.
Легкий, як метелик, Арман злетів над головою переляканого принца і, ледь зачепивши його пазурами, скинув з сідла. Зачувши волю, відважний лицарський кінь чкурнув, аж копита замиготіли. Він тікав, гримаючи кольчужною попоною й дедалі дужче лякаючись — йому здавалося, що крилате чудовисько переслідує його.
Принц же підхопився, стискаючи в руках величезну сокиру. Можливо, отримуючи її з рук зброярів, він насправді вірив, що принесе додому відрубану драконячу голову. Зараз широке блискуче лезо здавалося йому таким самим грізним, як кишеньковий ножик в руках школяра, і, щоб порятувати свою вмираючу хоробрість, він знову викрикнув:
— Ящір, смердючий ящір! Ану підходь!
Арман виконав його прохання й трохи присунувся. Сокира зі свистом розітнула повітря…
