Ритуал, Марина та Сергій Дяченко

— Армане… Тепер я розумію… Я помилково народилася серед людей… Я мала… Народитися серед драконів…

Він усміхнувся — глузливо й водночас сумно, Юта не бачила його усмішки, але знала, що він всміхається.

— Серед драконів, — сказав він повільно, — уже давно ніхто не народжується.

Місяць не поспішав виходити з-за хмарки. Довгий Медовий Шлях здавалася другим гніздом калідона — але на небі.

— У нас ця туманність називається Медовий Шлях, — прошепотіла Юта. — А в вас?

— У нас… — помовчавши, відгукнувся Арман, — вона називається Вогняний Подих.

Він опустився в піну пуху — Юта не бачила, але точно знала. Здійнялася майже невидима без місячного світла хмаринка.

Не відаючи, нащо, Юта занурила в пух свої руки — по плечі. Ліва рука, пробираючись крізь тепле і м’яке, раптом зустрілася з холодними й твердими пальцями.

Принцеса завмерла. Від цього дотику, очікуваного й несподіваного, сипонув по спині мороз, а серце, і без того неспокійне, раптом зірвалося з ланцюга й закалатало так, що нові пушинки здійнялися в повітря без видимої на те причини. Юті здалося чомусь, що цей дотик важливіший, ніж прогулянка на спині дракона, важливіший за всі калідонячі гнізда і всі сузір’я світу, але рука її затерпла й перестала слухатися.

Неспішно вийшов з-за хмари круглий місяць.

Бездумно дивлячись на нього широко розплющеними очима, Юта відчувала, як Арманові пальці обережно стискають її долоню.

Ледь-ледь. Дуже обережно. Дуже ніжно.

А потім відпускають.

Ютина рука ширяє в товщі пуху, загублена, мов заблукале дитя. І коли вона втрачає надію — прохолодні пальці зустрічають її знову. І дівчина завмирає, відчуваючи, якою вологою і гарячою стає раптом її долоня…

Юті хотілося, щоб гра ця тривала вічно. Але рука Армана, стиснувши її пальці дужче, ніж зазвичай, наче прощаючись, раптом пішла геть. Сам він, беззвучно виявившись поруч, прикрив її плечі теплим оберемком пуху:

— Спи… Незабаром ранок…

Наче струшуючи заплутані у волоссі пушинки, провів по ньому рукою.

Мигцем торкнувся щоки…

Забрав руку.

І, засинаючи в тривозі й надії, вона бачила його тінь, що завмерла на скелястій вершині. Арман дивився на зірки, наче прохаючи в них поради.

* * *

Вранці він приніс принцесу в замок. Нести довелося в пазурах — інакше як би вдалося висадити її на вершині вежі? Він обережно поставив її на оточений зубцями майданчик, і вона відразу присіла, втягши голову в плечі — такий ураган влаштували його крила.

Він здійнявся вище — принцеса випросталась і стояла непорушно, сторопіла, якась загублена. Закинувши голову, вона дивилася знизу на ящера в польоті. Очей її Арман не бачив.

Він кинувся до Драконячої Брами, і чорний коридор, що веде в замок, здався йому довгим як ніколи. Набувши людського вигляду, він поспішив нагору — але з кожним кроком ішов дедалі повільніше, аж доки, нарешті, не зупинився.

У вухах його й досі ревів вітер висоти, а перед очима сяяв небесний Вінець Прадракона, пальці його не забули ні гарячої долоньки в товщі пташиного пуху, ні густого розпатланого волосся, що прикриває тепле вухо, ні щоки — гладенької, мов вилизаний морем камінець. Він іще жив пам’яттю минулої ночі — але вже нили скроні, і глибоко всередині грудей народжувалося важке й холодне, наче камінь клинописної зали, передчуття.

Він змусив себе продовити шлях. У залі з каміном його зустріла Юта.

До її чорного широкого балахона пристали пушинки, зробивши принцесу схожою на карту зоряного неба. Все ще сторопіла, розгублена, вона рушила було йому назустріч — і зупинилася, наче не наважуючись підійти.

Може, вона чекала від нього якихось слів. А може, їй було приємно просто мовчати, виплутуючи з волосся білі кульки й раз у раз опускаючи вії?

Він стояв і мовчки дивився, намагаючись зрозуміти — що змінилося? Але ж зміна сталася, і зараз, на його очах, ще тривала — замість розгубленості приходило нове, а він, збентежений, поки не розумів, що саме…

Він голосно зітхнув. Спробував усміхнутися:

— Ти… Тобі не холодно?

Вона заперечливо похитала головою. Арман не знав, що казати далі.

Тоді вона відгорнула з обличчя волосся й усміхнулася. Такої усмішки в неї Арман ще не бачив — вона зробила Ютине обличчя не просто привабливим — милим.

Йому раптом відкрилося, яка нова зміна сталася з Ютою на його очах. Просто принцеса спокійно прийняла все, що сталося — як дещо неминуче, природне, як єдино можливий розвиток подій.

— Ти, мабуть, хочеш відпочити? — запитала вона привітно. — Я зберу сніданок, а ти, певно, відпочинь… Я покличу тебе. Так?

Як просто, подумав Арман. Як просто ця дівчинка вирішує всі питання. Щиро й мудро, як… жінка.

— Так, — сказав він хрипко. — Поклич.

Вона посміхалася йому вслід.

Він брів коридорами, а у вухах лунало й лунало спокійне, доброзичливе: «Я зберу сніданок… А ти відпочинь».

Вони житимуть довго — аж до самої Ютиной старості. Пророцтво в клинописному залі дозволило йому щастя, навіть наказало, помістивши поруч із його ім’ям слово «кохання», слово, яке так рідко трапляється в древніх текстах… Він носитиме її над морем… Настане й промине зима, і знову настане, і, можливо — чим ґорґгулья не жартує — у них знайдеться… страшно подумати, але — ану ж це таки можливо?.. знайдеться дитина…

Арман звернув, і новий коридор несподівано обернувся глухим кутом. Ач, куди занесло, це ж Північна вежа, руїна, і хід туди замуровано…

Він стояв віч-на-віч із вологою стіною, складеною з великих, грубо обтесаних валунів. Той камінь, що оселився вранці у його душі, був їм родичем — такий самий важкий та холодний.

Так завжди буває. Думки й мрії, ціла низка планів — доки не втикаєшся носом у глуху кам’яну стіну.

Він заплющив очі, щоб не бачити лаковогоо відблиску брил. Немає такого закону, щоб дозволив людській дочці вступити в союз із драконом, нехай навіть перевертнем. Двісті поколінь його предків, з якими його примирили було слова Пророцтва, двісті поколінь лютих, непримиренних ящерів піднімуться з дна моря, щоб перешкодити такому союзові. Три королівства поєднаються військом проти такого союзу. Прокляття придавить замок, і він поховає під собою відступників, ослушників, вилупків…

Вилупків? Він здригнувся.

Добре, припустімо, що двісті поколінь уже не мають влади над останнім бунтівним нащадком. Могутнє коріння давно всохло, останній листок зірвався з дерева й летить з волі вітру, яку він полюбляє вважати власною волею… Нехай три королівства ніколи ні про що не довідаються, нехай Юта добровільно й назавжди відмовиться від рідних… Нехай так, але все життя, все людське життя провести в холодному й незатишному замку? Не побачити жодного обличчя, окрім давно й до найменшої