Ритуал, Марина та Сергій Дяченко
Дракон описав коло над чимось, добре йому помітним, і знов-таки колами пішов знижуватися.
Юта побачила, що під ними не замок — замок маячив віддалік, маленький, але цілком виразний у сутінках. Арман спускався на скелі, але в принцеси не стало сил здивуватися — вона раптом відчула свою повну спустошеність.
Поштовх — пазуристі лапи заскреготіли на камінні. Дракон приземлився в улоговинці, влаштувався надійно, притис до боків шкірясті крила й скоса запитально поглянув на Юту, так і застиглу в нього на загривку.
Вона сиділа, бліда, вражена, не розтискаючи пальців і не затуляючи рота — йому довелося легенько струснутися, щоб пояснити принцесі своє бажання звільнитися від вершниці.
Це виявилося не так просто; пальці її заклякли, а вона й не помітила. Тепер, зігріваючи їх у роті, насилу згинаючи та розгинаючи зі стогоном, плутаючись у трьох мотузках і намагаючись послабити міцно затягнуті вузли, вона відчувала, як немилосердно палає обвітрене обличчя.
Арман покірно чекав, доки вона звільниться й спуститься. Нарешті, нога її сковзнула, шукаючи опори, по драконячому боці, намацала, де випинеэться край лусочки — і сама принцеса Юта з’їхала на животі просто під Арманове черево.
Обережно переступаючи, він відійшов убік та обернувся на людину — принцеса навіть «Ох» не встигла вимовити.
— Ну як тобі? — запитав він, по-хазяйськи змотуючи мотузки. Він не здавався втомленим або захеканим, і голос його хрипів не більше, ныж завжди.
Принцеса протяжно зітхнула. Спробувала здійнятися на ноги — і знову сіла серед каміння. Не знаходячи слів, розвела тремтячі руки:
— Арма… Як ти… Який ти…
Можливо, вона хотіла сказати, що по-справжньому з’явилася на світ щойно сьогодні. Може, їй хотілося довідатись, нащо крилаті істоти взагалі повертаються на землю. А може, вона спробувала повідомити, що стала геть іншою людиною — Арману лишалося тільки гадати, тому що замість усього цього з принцесиних уст злітали нерозбірливі, сповнені захвату звуки, а руки несвідомо обіймали повітря, нагадуючи рибалку, що вихваляється уловом.
Виливши, нарешті, свої почуття й трохи заспокоївшись, принцеса озирнулася, пробігши поглядом по зубцюватому краю скель, що оточували улоговинку:
— А де… ми? Навіщо?
Він без слів простяг їй руку. Звикла довіряти йому — а може, просто дуже втомлена — вона втрималася від запитань до тієї самї миті, коли вдвох вони видерлися на середньої висоти скелю й знову побачили замок, море та схід місяця.
— Дивись… — Арман показував кудись убік. Придивившись, вона побачила неосяжних розмірів кошик, повний чогось білого, ясно помітного в щомиті темніших сутінках.
— Гніздо калідонів, — посміхнувся Арман. — Вони відлетіли. Я згори побачив, гніздо тепер порожнє… До весни…
Юта стояла, не в змозі вже дивуватися. Їй було холодно, вона тремтіла, обіймаючи себе за плечі й намагаючись угамувати дрижаки.
Гніздо було завбільшки з невеличкий майдан, округле, з високими краями, складеними з цілих викорчуваних кущів. Дна гнізда не було видно під білим покривалом. Білі купи, немов величезні замети, тут і там розкидані були серед каміння.
Юта розліпила пошерхлі губи й слабко запитала:
— Що це… там? Послід?
Арман обурено пирхнув.
Вона ледве встигала за ним, перескакуючи з каменя на камінь. Він підсадив її на край гнізда; сухі гілки затріщали, однак витримали. Навряд пташеня калідона могло важити більше за принцесу Юту.
Ще крок — і вона по коліна занурилась в м’яке, тепле, сліпучо-біле.
Калідонячий пух!
Юта зробила ще крок — і впала. Пух обійняв її, обволік, миттю зігрів; вона перевернулася на спину — і побачила, як у темному небі кружляють пушинки, підняті в повітря її падінням.
— Панькають вони пташенят, — сказав десь поруч невидимий Арман. — Ті, щоправда, вилуплюються геть слабкі, голісінькі… Осіннє гніздо калідонів — що може бути краще? Потім дощі підуть, пух намокне, зібгається…
Юта згадала няньку принцеси Май. Та весь час запевняла, що слухняні дівчатка після смерті гулятимуть хмарами…
— Може, я вмерла, Армане? — запитала вона збентежено.
Той, явно спантеличений, перепитав після паузи:
— Що?
— Правда, я не дуже слухняна… — пробурмотіла Юта, заплющуючи очі.
Місяць сходив — Юта вже могла бачити його, лежачи на спині. Зірки вкрили небо; довгою хмарою сріблився Медовий шлях. Пух у повітрі все тримався, все не опадав, і місячне світло робило кожну пушинку схожою на зірку.
Юта давно перестала розрізняти, де сон, де дійність. Білий пух глушив звуки, кожен порух викликав зоряну заметіль… Юта здійнялася на ліктях, потім підвелася.
Місяць світив яскраво, гніздо було розташоване на вершині скелястого гребеня, і всі ущелини навкруги були залиті матовим білим світлом. Тим чорніші були ламані тіні й далекий, ніби з картону вирізаний, замок, тим глибше було темне небо…
Юта повернула голову. За кілька кроків стояв Арман.
Він був частиною цього фантастичного нічного світу, силует його був подібний до силуету замку вдалині, і стояв він нерухомо, піднявши обличчя, наче заглядаючи небу в очі.
Юта зрушила крок — здійнялися в небо невагомі пушинки. Принцеса злякалася й зупинилася.
— Бачиш ген ті три зірочки? — запитав Арман у неба. — Це називається — Вінець Прадракона… Подивися, Юто, сьогодні дуже яскраво…
І він простяг руку вгору — вказав довгим тонким пальцем.
Юта дивилася на зірки — але бачила тільки його руку. Щоб подолати ніяковість, хрипкувато відповіла невлад:
— У нас і немає… Таких сузір’їв… У нас просто — Равлик… Бджола… Чубчик Одуда… Біла Кішка…
Арман, здається, здивувався. Обернувся до Юти — і вона побачила, як в очах у нього м’яко віддзеркалює місяць. Запитав недовірливо:
— Равлик? Бджола?
— Ще Качині Лапки… Сова…
Зблиснули білі зуби — Арман усміхнувся:
— Кумедно… — і знову обернувся до неба, підняв руку, наче призиваючи у свідки:
— Дивися… Ось Двобій Драконів… Ось Палаючий Гребінь… А там, над морем, піднімається Переможець Юкки… Тільки його ще не повністю видно. П’ять зірочок зійшли, а три поки що за обрієм…
— Ти будеш жити довго й щасливо, — сказала Юта ні з сього ні з того.
Арман зітхнув. Відірвався від неба. Без посмішки заглянув Юті в обличчя:
— Ти теж.
Вона спробувала пожартувати:
— Але ж про мене нічого не сказано… У пророцтві…
Він як і раніше дивився цілком серйозно:
— Сказано.
Пух, осідаючи, спускався їм на плечі. На тлі широкого місячного диска виник чорний силует кажана. Махнув крильми, пропав.
— Ми в хмарі, — сказала Юта. — Ми без дозволу забралися в хмари. Хоча ні, у хмарі холодно й геть не так затишно… Ти вважаєш, калідони не повернуться?
— У цьому житті, — відгукнувся Арман дещо глузливо, — ніщо просто так не повертається.
Її ноги ослабли, і вона знову опустилася в білу перину. На місяць набігла хмаринка, зірки спалахнули яскравіше. Ютині очі не бачили Армана, але щось інше, не зір, точно
