Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

- Сандро! - Енріке опустився навколішки поруч зі мною.

Я не могла вимовити ні слова. У мені ніби щось зламалося.

Асгейр. Мій чоловік загинув. Як мені жити далі?

- Сандро, ви повинні…

- Як? - мені вдалося протиснути слова крізь спазмоване горло. Для мене світ більше не існував.

- Не знаю, Сандро. Мені дуже шкода. Але ви повинні…

Енріке поклав руки мені на плечі та спробував зрушити мене з місця. Я не пручалася, але і не допомагала йому. Мені раптово стало байдуже, що зі мною станеться.

- Ви повинні піти зі мною.

- Я не можу, - прошепотіла, відуваючи себе розібраною на частини.

- Сандро, будь ласка…

Брязкання зброї перекрило голос Енріке. Воно вдерлося у мою свідомість, але не змусило мене навіть повернути голови. Мій колишній вчитель спробував ще раз потягнути мене на себе, але раптом його пальці розімкнулися. Його смикнув на себе один з охоронців, які підскочили до нас.

- Підіймайся! - гримнув на мене воїн. Він не став панькатися зі мною. Просто підхопив мене під руку та одним ривком поставив на ноги. 

Я не реагувала на біль. Дивилася незрячим поглядом перед собою, коли другий охоронець почав звʼязувати мені руки за спиною.

- Сандро! - на крик Енріке я теж не звернула уваги. Краєм свідомості відмітила, що його відсунули назад і не давали змоги підійти до мене. - Пустіть мене, будь ласка. Я простежу за нею.

- У нас наказ хана! - роздратовано відгукнувся охоронець. - Іди давай!

Мене потягнули вперед. Я переставляла ноги кволо, наче уві сні. За це я отримала кілька поштовхів у спину, але все ще ні на що не звертала увагу.

У мене не лишилося надії. Вона зосталася там. У Вомон-ле-Тіссен. Під сірими прапорами. Тепер там, у північних землях навіки залишиться моя душа і моє серце.

Мені більше немає на що сподіватися. Мене не врятують. А якщо я виберуся з полону, то мені не буде куди повертатися. Мене не чекатиме той, кому я ладна була віддати всю себе без залишку. Я більше не подивлюся у його ясні блакитні очі. Він більше не буде дивитися на мене з тією живою гарною посмішкою, яку я так сильно полюбила. Ми не будемо сперечатися через справи Валуа, ми не будемо обговорювати плани на майбутнє, не будемо планувати поїздки. Я більше не почую його голос.

І усі ці «не» робили мені дуже боляче. Напевно, зараз я сама лягла б під гільйотину. І не відчула б ні страху, ні болю. Лиш полегшення. І бажання приєднатися до коханого чоловіка.

- Я закохався у сильну дівчину, - цей голос змусив мене здригнутися та підняти голову.

Асгейр стояв навпроти мене. На ньому була світла сорочка, темні штани, та звичний меч, який постійно був при ньому. Він дивився на мене з осудом.

- Я закохався у володарку Валуа, - промовив Асгейр.

Я дивилася на нього, не в змозі відвести погляд. Він сумно посміхнувся і схилив голову набік.

- Мене захоплювала твоя наполегливість та сміливість. А ти вирішила скоритися долі? - яскраві очі вдивлялися у мене, шукаючи відповідь. А я не могла вимовити ні слова.

- Що зробиш зараз, Сандро? - питав він. - Здасишся?

Чоловік зробив два кроки до мене. Поклав руку на ефес свого меча. Зсунув рівні брови до перенісся:

- Дозволиш їм святкувати мою смерть і твій програш? Дозволиш тому хану натішитися твоїм горем? Доведеш, що моя дружина виявилася слабкою та нікчемною?

Перед моїм поглядом усе розплилося від непроханих сліз. Я швидше кліпнула і знову зосередилася на рідному обличчі. Асгейр дивився на мене суворо. І мені здалося, що він не пробачить мені, якщо я дійсно поведу себе негідно та продемонструю свою слабкість.

- Іди вперед! - мене знову штовхнули у спину, і я ледве не впала.

Видіння миттєво розвіялося. Асгейр зник. Але зі мною залишилися його слова.

Проковтнувши свій біль, я пообіцяла собі, що поплачу вночі, коли ніхто не буде мене бачити. А зараз я буду грати роль тієї, ким я мала бути.

Адже я володарка Вомон-ле-Тіссен. Герцогиня, яка змогла домовитися з Білим Катом і поставити його на коліна. Я дружина третього принца Мілаїри. І ніхто з чогрійців не гідний бачити мене слабкою та переможеною.

- Куди ви її ведете? - Енріке йшов за охоронцями та не втрачав надії наблизитися до мене.

- Куди велено, - вороже відповідав той самий охоронець.

- Чий це наказ?

- Хана, - відмахнувся охоронець. А потім віддав команду: - Приберіть його звідси.

Двоє чоловіків слухняно рушили до Енріке, змушуючи його зупинися і позадкувати. А мене потягнули далі.

Брама палацу була відкрита, але на вході стояли охоронці, які пильно стежили за тим, щоб на територію не пройшов ніхто сторонній. Мене вели четверо воїнів, ніби я могла щось утнути чи спробувати втекти. Хоча, напевно, я дійсно захотіла б це зробити.

Площа виявилася неймовірно великою. Вона розташувалася одразу за містком, який був перекинутий через рів. Я змогла подивитися на стіну, яка огороджувала «місто в місті». На міцні ворота, та охоронні споруди.

Мене підвели до місця, де стояли служниці. Жінки озирнулися, невдоволено глянули на мене, але помітивши озброєних охоронців не наважилися хоч щось мені сказати.

Кількість людей, що зібралися на площі, мене вразила. Тут були усі: діти, старі, жінки та чоловіки. Вони були одягнені у святкове вбрання. Багато в кого на головах були вінки з сухих гілок прикрашені різнокольоровими стрічками.

Озирнувшись, я побачила ложе, у якому мав сидіти хан. Його місце як завжди оточувало золото та дорогі тканини. Але самого чоловіка ще не було.

Та от натовп вибухнув оваціями та криками радості.

Великий Хан вийшов до народу. Він зупинився біля свого трону та помахав рукою. Люди закричали гучніше. Вони бажали ханові здоров’я та вічного життя і процвітання. Підстрибували та аплодували. Я ледве не оглухла від цих криків.

Хан посміхався. Аж от він зробив жест, примушуючи натовп замовкнути. Люди швидко заспокоїлись та уважно дивилися на правителя. Я з подивом побачила на їхніх обличчях неймовірне щастя та надію. Вони дивилися на Мансура, як на свого рятівника, як на втілене божество. І мені були незрозумілі та огидні їх погляди.