Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

Породілля мучилась до заходу сонця. На чистеньких вуличках запалили втричі більше ліхтарів, ніж завжди. Служниці носили воду, чисті тканини, чіплялися одна за одну, намагалися зазирнути у вікна.

Я загнала птахів у пташник та зачинила двері, а думала я про те, що побачила сьогодні у домі цілителя.

Потім я пішла до будинку, де спали служниці. Крім мене там опинилася лише стара жінка. Вона заплітала у косу довге сиве волосся.

- Як ти, дитино? - раптово спитала жінка. Я навіть здригнулася від такого питання. Здивовано повернула голову.

- Все добре.

- В полоні добре? - жінка сумно посміхнулася. В її очах майоріло співчуття.

- Я жива, - знизала плечима, влаштовуючись на своєму місці. - А це вже добре.

- Мені б твоє самовладання, - жінка перекинула косу за спину. Щось у її тоні змусило мене придивитися до служниці уважніше. - Коли мене вкрали та забрали служницею, я ридала дань і ніч. А ти тримаєшся. Скажи, правду кажуть, що ти принцеса?

- Ні, не правду, - хитнула я головою. Подивилася на свої руки, які тепер зовсім не були схожими на доглянуті ніжні ручки аристократки. Потім торкнулася шраму на щоці.

- А чоловік у тебе кажуть кат.

- Ні, - відповіла, дивлячись у напівтемряву перед собою. У мороку я побачила обриси рідного обличчя. Хотіла простягнути руку та торкнутися щоки, але видіння розтануло надто швидко. - Він воїн. Найкращий з тих, кого я знаю.

- Не кажи таке при наших чоловіках, - тихо розсміялася жінка. Потім замовкла. Кілька хвилин нас огортала тиша, але служниця знову спитала: - А діти у вас є?

- Ні. Але у мене був пасинок, - промовивши це, я сама злякалася таких слів. І поспішила виправитися: - Є. У мене є пасинок. Він залишився у Валуа.

- Валуа, - повторила за мною жінка. Вона постукала пальцями по підлозі та зітхнула: - Стільки розмов зараз про те Валуа. Ніколи раніше ми нічого і не чули про ті землі. А зараз вони ніби стали найважливішими у нашому житті.

Розмова знову обірвалася. Я прислухалася до того, що відбувається зовні, але поки що нічого не змінилося.

- Бачила тебе сьогодні, коли ти приходила до цілителя, - знову заговорила жінка. - Не ображайся ти на мишу. Молодиці наші заздрять твоїй грації та плавності рухів. Ходиш - ніби пливеш над землею. Так тільки правительки ходять. 

Я не знала, що відповісти на таке. Мене виховували як ідеальну дружину для аристократа. Я повинна була стати гарною слухняною лялькою, а тому вигляд повинна була мати відповідний. Виправити мою поставу або звички за кілька місяців було надто важко.

- Ви працюєте у цілителя? - спитала я, щоб заповнити незручну паузу.

- Так, - жінка продовжувала посміхатися. - Доглядаю за квітами.

- За квітами? - я безглуздо повторила слова за служницею та обернулася до неї повністю. - А ви знаєте рослину з великим листям та червоними квітами? У неї ще коричнево-зелені невеликі плоди.

- Ти про рицину? - розгубилася жінка. Я порівняла цю назву з тією, під якою я знала цю рослину. Потім перебрала у голові іншомовні варіанти, та знайшла. Така назва використовується у Джастані.

- Так, про неї, - погодилася я. - Що ви з неї робите?

- Олію для шкіри, - повідомила служниця. - Наш цілитель виготовляє її по секретному рецепту. Вона призначена для жінок хана та для самого правителя, а також його наближених. Раніше ми купували цю олію у джастанців, а тепер почали виготовляти самі.

- Давно почали? - я стиснула у пальцях тонку тканину, якою вкривалася вночі, та вдивилася в обличчя співрозмовниці. Вона задумалась.

- Майже рік. Спочатку насіння не хотіло проростати. Але тепер цілитель сподівається отримати більше земель, щоб вирощувати рицину у нас і не залежати від Джастани.

- А рецепт олії? - напружено спитала я. - Вам його джастанці передали?

- Дочекаєшся від них! - пирхнула жінка. - Вони й не знають, напевно. Тому королю лиш би обдурити. Бачили ми його пику на портреті. Одразу видно - огидний чоловік.

Я пустила повз вуха останні слова жінки, але вхопила сенс:

- Тобто ви не знаєте, що ця рослина отруйна?

- Та не кажи дурниць, - махнула на мене рукою служниця. У темряві мені було погано видно, але я вказала на її долоні:

- На ваших руках після збору плодів залишилося почервоніння?

Жінка спантеличено повернула долоні до себе та зіщулилася, намагаючись побачити шкіру. Потім знизала плечима:

- Я вже стара. У мене від праці і не таке буває. Нічого. Минеться.

- Не минеться! - мене нарешті осяяло: вони вкрали насіння. Посадили рицину у кліматі, до якого вона не звикла. А самі вони не знають, що рослина отруйна, і виготовляти олію треба дуже обережно. - Ця рослина отруйна і якщо неправильно…

Останні мої слова потонули у шумі. Десятки голосів весело кричали.

- Хлопчик! Хлопчик! - чулося звідусіль.

Служниця піднялася зі свого місця та рушила до виходу. Вона зупинилася на порозі та дивилася у бік дому Сезен. У жовтому світлі ліхтарів на її чолі заблищав піт.

Шум раптом почав віддалятися.

- Вони несуть показати сина ханові, - промовила жінка, наче відчула потребу пояснити це мені. Вона хитнула головою та відійшла від дверей. Через хвилину у приміщення стали повертатися служниці, які не попрямували до будинку хана. Виглядали вони пригніченими.

Коли зайшла Гюль до неї звернулася служниця цілителя з питанням чи все пройшло добре. Гюль зітхнула і зізналася:

- Наложниця Сезен померла. Хвала богам, дитина жива.