Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

Я дивилася собі під ноги та рахувала сходинки. Поруч крокував охоронець. Він притримував мене за плече, хоча я навіть не намагалася втекти. Це все одно було марно. А своїми спробами я лише розвеселила б натовп.

Опинившись на деревʼяній сцені, я зупинилася. Підняла голову й обвела поглядом людей.

Я навіть не здивувалася, коли побачила серед них високого чоловіка. Його сніжно-біле волосся виділялося на фоні різнокольорового натовпу. А лазурові, наче море на світанку, очі дивилися на мене. Цей погляд я бачила у снах кожної ночі.

Мене штовхнули у спину. Марення розчинилося у повітрі.

Я знала, що його тут немає насправді. Це лиш гра моєї уяви. Напевно, я божеволію від горя.

Я зупинилася перед гільйотиною. Кат повернувся до мене. У його погляді не було ненависті чи огиди. Він дивився на мене, як втомлений кухар може дивитися на десяту качку за день, яку варто приготувати до банкету. Я була для нього лише черговою людиною, яку необхідно стратити. Він просто виконував свою роботу. І я не могла на нього гніватися.

Хоча, напевно, зараз я не змогла б відчути нічого. Всередині мене лишилася пустеля, розорена та нежива. Розпечений пісок і вітер.

Охоронець без слів вдарив мене під коліно. Мої ноги підкосилися. Я впала перед спеціальною деревʼяною підставкою. Зчепила зуби від болю. Переді мною поставили плетений кошик. Всередині він увесь був брудний від крові.

Моє серце забилося швидше. Тіло всупереч моїй апатії хотіло жити. Страх стиснув живіт та горло. Дихання пришвидшилося, і я не могла відвести погляд від кошика. Тим часом охоронець змусив мене нахилитися та покласти голову у напівкруглий отвір.

Кат щось пробурмотів і взявся за мотузку з великим вузлом на кінці.

Моє тіло затремтіло. А натовп навкруги гудів і вимагав видовища. Сонце палило з небес абсолютно байдуже до моєї долі. Було надзвичайно образливо померти на чужині, і усвідомлювати, що я нічого не змогла зробити.

Я міцно заплющила очі та приготувалася прийняти смерть. Аби тільки вона була швидкою.

Аж раптом…

- Стійте! - голос хана пронісся над площею.

Я миттєво розплющила очі. Затримавши дихання, я повернула голову, щоб бачити правителя. Він стояв, підтиснувши вуста і схрестивши руки на грудях.

Кат завмер, не наважуючись поворухнутися, і теж дивився на хана. Люди збентежено перезиралися між собою та шепотілися. Шурхіт голосів нагадав мені звук вітру, що ганяв пісок безмежною пустелею.

- Моя невістка, - заговорив хан, - просить подарувати мілаїрську аристократку їй у ролі служниці.

Мені здалося, що хан від цього рішення не в захваті. Йому ніби не хотілося зупиняти страту, але щось змусило його це зробити. І тому він продовжував:

- Боги наші милосердні та добрі. Тому сьогодні ми помилуємо Резеду-Сандру. І це буде дарунок моєму майбутньому племіннику!

Натовп відгукнувся бурхливими оплесками. Здається, люди готові були прийняти будь-яке рішення хана. І кожне з них захоплювало їх.

Я не вірила у те, що почула. Все ще стояла на колінах і дивилася перед собою.

Смерть пройшла повз, оповивши мене своїм крижаним подихом. Вона знову була неймовірно близько, але вкотре обійшла мене стороною.

Кат із сумом подивився на лезо, що висіло над моєю головою, відпустив мотузку та відійшов, витерши спітнілі долоні об штани. А мене знову смикнули.

- Чого застигла? - роздратовано спитав охоронець. - Кланяйся Великому Ханові, він зберіг тобі життя!

Я не відчувала до Мансура ні вдячності, ні поваги. Але я перебувала у якомусь дивному зміненому стані свідомості. Здавалося, що все це відбувається не зі мною. Мені було важко дихати, але я все ж вклонилася. А коли підняла голову і знову подивилася на ложу, то побачила Ділару. Вона дивилася на мене темними очима. Її холодний розсудливий погляд у ту мить я запамʼятаю назавжди.

- Іди! - охоронець знову підганяв мене, як худобу. Спускатися по сходах з ешафота було набагато приємніше і легше. Лише ноги тремтіли й у роті пересохло.

Охоронець повів мене через натовп. Спочатку мене проводжали поглядами, перешіптувалися, але люди перестали мене помічати варто було знову заговорити хану.

Мене підвели до Ділари. Вона чекала у тіні за ложем правителя. Її обличчя знову було закрите напівпрозорою тканиною. Дороге вбрання розшите золотими нитками, а очі підведені чорним кольором.

Вона подивилася на мене прискіпливо. На обличчях її служниць осуд змішався з розгубленістю та огидою. Їм я точно не подобалася.

- Розвʼяжіть їй руки, - наказала Ділара, не глянувши на мого охоронця. Вона вивчала поглядом шрам на моїй щоці.

- Вона може спробувати втекти, - тон охоронця став ввічливим. Зовсім не таким різким, яким він спілкувався зі мною.

- Вона нікуди не втече, - впевнено промовила Ділара.

- Пані, у мене наказ, - чітко вимовив охоронець. І нарешті Ділара глянула на нього. В її очах майнула така крижана жорстокість, на яку не були здатні більшість чоловіків, з якими я була знайома. Я помітила як в охоронця смикнувся кадик.

- Її подарував мені хан, - вимовила Ділара. Її служниці застигли на місцях, стиснулися та опустили голови. Мені здалося, що вони навіть дихання затримали. Охоронець мав намір наполягати на своєму, але зрештою знітився і відвів погляд. А Ділара продовжувала говорити: - Вона відтепер моя служниця. І від мене вона нікуди не втече.

- Пані, - охоронець тепер дивився вниз, говорив зовсім не так впевнено. - Я мушу прослідкувати за нею, та впевнитися, що вона не завдасть нікому шкоди та повернеться…

Він не договорив.

- Якщо ти так хочеш впевнитися у її покірності, то дивися. Доповіси своєму командиру!

Ділара звільнила свою ліву руку з-під тканини. Мої очі зосередилися на тонкому кинджалі, який вона тримала. Жінка швидко наблизилася до мене. Я завмерла, дивлячись у її темні очі. Вона зупинилася дуже близько. Мого носа торкнувся аромат мигдалевої олії, яким пахло її тіло. Ділара завела обидві руки мені за спину. Однією взяла та відтягнула мою косу, змушуючи трохи задерти голову. І в цю мить я зрозуміла, що вона задумала. Хоче обрізати моє волосся.