Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

Вони дивилися на того, хто полонив мене. Хто змінив моє життя. Забрав у мене свободу і… мого чоловіка.

Остання думка викликала нову хвилю болю, який ледве не захлеснув мене. Відчай намагався потягнути мене у прірву жалю до себе, гніву та безвиході.

Але в цей час перед моїм поглядом знову з’явився Асгейр. Він сумно посміхався та хитав головою. Засуджував мою слабкість.

І я знову розправила плечі та підняла підборіддя.

Хан виголошував промову, але я не могла зосередитися на його словах. Тільки дивилася на людей, які слухали свого монарха.

Служниці поруч зі мною раптом зашепотілися:

- Провидиця, провидиця, - почула я різні голоси. Мій погляд ковзнув у бік жінки у яскравому червоно-чорному вбранні. Погляд старої здався мені дивним. Вона наче дивилася крізь людей і нікого не помічала.

- Поганий знак, - промовила одна служниця. Інша їй суперечила:

- Ні. Прийшла, то хай би їй. Не зважай.

- То не божа людина, - бурмотіла сварлива служниця, скосивши очі на провидицю. Вона якимось дивним чином склала пальці. Я раніше бачила цей жест у інших чогрійок. Він наче захищав від нещасть.

- Усі дари від богів, - не здавалася друга служниця. - Як є в неї ті здібності, то вони від богів.

На ешафот вийшов кат, і я припинила дослухатися до розмови служниць. Поруч з катом опинився ще один чогрієць. Він зачитав вироки. Сім вироків. Сім чоловіків. Тут були убивці, крадії, один чоловік, який бив свою дружину та дітей, та двоє, яких судили за зраду ханства та змову проти правителя.

Люди раділи стратам. Одного за одним чоловіків зі звʼязаними руками підводили до гільйотини. Їх ставили на коліна та змушували класти голову на підставку. Відрубані голови падали у спеціальну плетену корзину. Деякі чоловіки підходили мовчки: бліді, нажахані, з міцно стиснутими губами. А інші кричали та опиралися. Їх доводилося міцно тримати охоронцям.

Натовпу особливо подобалися другі. Ті, які міцно хапалися за своє життя. Вони благали, проклинали, намагалися дозватися до богів. Волали чогрійською та незрозумілими діалектами.

Але нікому з них не було дароване помилування. Усі вони лишилися без голів. А їхня кров заливала деревʼяні дошки. Я дивилася на те, як червона рідина капає з ешафоту на площу, та думала, що мої руки так само звʼязані, і я у будь-яку мить можу опинитися там. Під лезом гільйотини.

Аж раптом запанувала тиша. Я не одразу це помітила. Лиш коли до мене долинув голос хана, я зрозуміла, що натовп знову принишк, слухаючи.

- Я бачу серед нас провидицю, - гучний сильний голос хана пролетів над головами. Люди почали озиратися, шукаючи ту, про кого казав хан.

Стара зробила крок вперед і низько вклонилася. Натовп навколо жінки розступився. Погляди людей були різними: від зацікавлених до роздратованих. Але ніхто не смів нічого сказати жінці після слів хана.

Я повернула голову до монарха, очікуючи його наступних слів, і раптом побачила, що Мансур дивиться на мене. Він сидів у тіні, ховаючись від жорстокого сонця під натягнутою тканиною.

- Сьогодні у нас особлива гостя, провидице, - сказав хан і показав на мене. Жінка повернулася та легко знайшла мене поглядом, наче я дуже сильно відрізнялася від інших. Служниці, що стояли поруч, зробили спробу збільшити між нами відстань, але це їм майже не вдалося через щільність натовпу.

Провидиця рушила до мене.

- Що ти скажеш, провидице? - хан розвалився у своєму шикарному ложі. Поруч з правителем стояли дві дівчини. Одна тримала в руках глечик з водою, а друга - віяло.

- Її палац зруйновано, - хан розтягнув губи в хижій усмішці. - Її чоловік загинув. Її наближені страчені. Дівчина, яку оспівували як сміливу та неймовірно вродливу герцогиню, відтепер моя полонянка. Скажи, провидице, що кажуть боги? Що нам зробити з нею?

Я стиснула зуби так сильно, що почула їхній скрегіт.

Не заплачу. Не потішу його своїм безсиллям. Вони можуть мене вбити, але не зламати. Я залишуся вірною Асгейру серцем і тілом до самої смерті, а після неї, вірю, що зустріну його знову.

Провидиця зупинилася надто близько до мене. Худа й низенька, вона ледь сягала маківкою мого підборіддя. Але в чорних очах я бачила шалений блиск, а на вустах її відобразилася зловтіха. Зморшки на обличчі змінили його риси так, що неможливо було сказати, чи було воно колись гарним.

Вона простягнула до мене руки. Мені довелося напружитися, щоб не відсахнутися. Але стара не торкнулася мене. Вона раптом заклякла. З її обличчя зійшов задоволений вираз. Сухий рот здивовано розкрився, а в очах майнув жах.

Хрипкий голос нагадав каркання ворони:

- Я бачу кров, - повільно вимовила вона. - Ріки крові, що заливають палац.

Краєм ока я побачила як хан відштовхнув від себе дівчину з віялом та піднявся на ноги. Він зробив крок уперед, дослухаючись до слів провидиці.

- Що за кров? - гукнув хан, і мені здалося, що голос його більше не такий впевнений, яким був хвилину назад. - Який палац?

- Вбий її! - раптом крикнула провидиця та відскочила від мене. - Накажи відтяти їй голову негайно! Інакше ніч стане днем, фонтани напʼються крові, а вівці перетворяться на вовків, і ти знайдеш смерть в пащі їх ватажка!

- Та що ти верзеш? - хан вискочив вперед. Сонячні промені заграли у гранях коштовного каміння його незчисленних прикрас. А в його очах спалахнув гнівний вогонь: - Виведіть її геть!

До старої побігли вартові, але вона сама спритно розвернулася і скоріше чкурнула геть, врізавшись у натовп.

Хан дивився, як охоронці розштовхують людей, намагаючись зловити провидицю, а потім повернувся до мене. Розгубленість змішалася в його темних очах зі злістю. Його забава була зіпсована. І мій вирок він видихнув з роздратованою гидливістю:

- Стратьте Резеду-Сандру.

Я глибоко вдихнула, дивлячись на хана, а наступної миті отримала поштовх у спину. На одерев'янілих ногах я рушила до гільйотини.