Ритуал, Марина та Сергій Дяченко

Арман сміявся. Він сміявся так щасливо, як ніколи в житті, навіть в дитинстві, і кам’яна зала ухала йому у відповідь здивованою луною.

— Так це ж… Юто, дурненька… Це ж для всіх драконів заповідь… Остерігатися нащадків Юкки… Теж мені, умова…

Він заходився й захлинався, і принцеса вперше бачила, як він сміється. Вона дивилася на нього знизу, з холодної підлоги, і він, освітлений двома смолоскипами з двох боків, раптом здався їй так само вічним і нездоланним, як море чи сонце. Що люди? Народяться-помруть, а що за істота несе свою долю крізь тисячоліття, і чиєму народженню передує нескінченна низка предків, так само дужих і могутніх? Що для світу вона, Юта, і що — Арм-Анн… З ним не зрівняється жоден король і жоден чаклун, а він приносить з полювання диких кіз і пише вірші, і ось тепер…

Думки її було перервано несподіваним чином. Арман відкинув один смолоскип і вивільненою рукою підняв її з підлоги, схопив за поперек і закинув собі на плече:

— Ну ж бо… Я твій боржник, принцесо. Виконую бажання. Чого хочеш?

Він уже тягнув її до виходу, смолоскип стрибав і метелявся, і Юта стрибала й метелялася на його плечі, чіплялася за одяг, била кулачком у тверду від м’язів спину:

— Відпусти!

— Це твоє бажання?

— Ні!

— Виконую лиш одне! Думай!

Присадкуваті колони миготіли праворуч і ліворуч, Арман крокував легко, наче й не людину ніс, а білку чи кошеня. Юта потроху затихла, умостившись зручненько, тицьнувшись щокою в Арманову шию…

Коли вийшли на поверхню, прошепотіла йому прямо у вухо:

— Покатай мене на спині. Будь ласка, Армане! Ти обіцяв.

* * *

Вага її була невідчутна, проте костистий гребінь уздовж спини, скам’янілий і майже позбавлений чутливості, здригався від незвичного дотику. Принцеса сиділа на холці дракона, прив’язавшись трьома міцними мотузками.

Він піднімався поволі поспішаючи, колами; день був тихий, безвітряний, однак у піднебессі холодно — він змусив Юту натягнути на себе все ганчір’я, яке знайшлося в замку. Тепер, в небі, він постійно перебував у напруженні — чи не занадто різко змахують шкірясті крила, чи не ранить принцесу ороговіла луска, чи не запаморочиться її голова? Підсвідомо він щосекунди готовий був кинутися вниз услід за вершницею, якщо вона впаде.

Принцеса спершу була принишкла; може, їй неприємний був спогад про подорож у драконячих пазурах? Як не дослухався Арман, переборюючи шум вітру у вухах — ні звуку. Стурбований, він раз у раз повертав ікласту голову на довгій шиї — але принцесу вдавалося побачити лише мигцем, бічним зором. Вона ніби застигла, притулившись до ороговілих пластин на його шкурі.

Потім він спиною відчув якусь метушню, ворушіння, і, нарешті, крізь ревіння вітру пробився довгий захоплений вигук.

У тому, що це був вигук саме захоплення, сумніву бути не могло. Арманові попустило на серці; вже не так дбаючи про обережність, він став колами набирати висоту.

Берег ішов удалину ламаною зубчюватою лінією; прибій здавався кокетливою мереживною облямівкою на прузі моря, а саме море, вигинуте на обрії дугою, було подібне сумирному, розслаблено розпростертому звірові; вдалині біліло вітрило.

Арман повернув — і перед очима виявився довгий серп скелястого півострова з руїнами замку на самому краю. Ще поворот — замок показався іншим боком, запекло тяглися в небо вцілілі вежі, чорніла діра — Драконяча Брама. Снову берег, і далі, серед гострого каміння, скелет загиблого судна — оголені щогли стирчать, наче голки дохлого їжака.

Земля хитнулася. Арман відвернув од берега й рушив у море, назустріч низькому вечірньому сонцю, просто по доріжці іскристого сяйва на невидимих згори хвилях. Вигуки захвату стали голоснішими.

Але ж він ніколи не замислювався, що може відчувати той, хто здійнявся в небо вперше. Саме вперше, бо навряд чи варто брати до уваги ту божевільну подорож у судомно стиснених пазурах… Сам він не пам’ятав своїх перших польотів — вони сприймалися, як щось цілком природнє, навіть обтяжливе. І зараз, скоряючись раптовому натхненню, він несподівано побачив небо й землю очима принцеси Юти. Він побачив, і радісне зворушення замалим не вивергнуло з його горлянки стовп полум’я.

В небо — свічкою. Юту вдавило в панцир, вітер здибився тугою й холодною стінкою, так, що перехопило дух. Пальці її щосили чіплялися за драконячий гребінь, три мотузки натягнулися, утримуючи принцесу у кістяному сідлі… Море перекинулося, як таця, і ухнуло вниз; у голові, перемішані з дзенькотом, заворушилися колись знані рядки: «Наче раптово упущений кубок… земля утікає…»

На секунду все зникло, затяглося туманом, Юта закашлялася, проте наступної миті туман уже залишився внизу — хмаркою, маленькою круглою хмаринкою. Згори вона здавалася грудочкою туго збитої піни в чашці цирульника. Поворот — і дракон знову пірнув у неї, як у вату, прошив від верху до низу, і Юта встигла здивувтися — чому ж хмаринка не м’яка й не тепла на дотик…

Дракон розпластався, розкинувши крила. Завмерши, став ковзати похилою лінією, і Юта знову побачила спереду землю, цього разу — коричневу, кам’янисту, що подекуди поросла бурими кущами. Серед каміння та кущів панічно металися білі спини диких кіз.

Дракон ковзав і ковзав, і крила його ледь здригалися, ловлячи потоки теплого повітря; Юта відчула раптом, як тіло її губить вагу, як, невагоме, злітає над головою волосся, і ось уже не принцеса — нова крилата істота ширяє в дракона за спиною…

Арман знижувався, кущі й ріденько порослі деревця пригиналися від вітру, який можна було порівняти хіба що з диким ураганом; здіймалися вгору цілі груди землі, летіло обірване листя, кози розбігалися по рівнині, наче паперові кульки, гнані протягом. Юту наздоганяли хвилі різкого драконячого запаху — запаху могутнього, розпашілого ящера. Майже торкнувшись крильми трави, Арман знову злетів у небо.

Сонце хилилося до обрію; туди, куди воно збиралося сісти, стяглися в очікуванні тонкі, прозорі вечірні хмари. Опускаючись, остиглий диск закутався в рожеву тканину; небо, золоте над західним обрієм, залишалося холодним, фіолетовим на сході — за Ютиною спиною. Зі зміною освітлення змінився світ.

Сонце сіло, через зубцюватий гребінь скель раптом вдарив останній промінь — тугий та зелений, мов стеблина весняної травички. «Ось і вечір», — подумала Юта відчужено.

Вона не пам’ятала, скільки часу минуло. Вона майже забула своє ім’я. Думка про те, що можна жити, не піднімаючись у небо, була дикою та блюзнірською, а сама вона — дівчинка, яка виросла в палаці, дівчина, викрадена драконом, Юта-до-польоту — здавалася тепер Юті-після-польоту іншою, майже незнайомою людиною.

Арман кудись летів — принцеса вже не розуміла, куди. Небо згасало, і згасало море, і над далекою дугою обрію сходив місяць, жовтогарячий, як апельсин. Від місяця по воді