Ритуал, Марина та Сергій Дяченко
— Ти дійсно прочитала це? — запитав він пошепки.
— А я тобі що кажу! — вигукнула вона нетерпляче, явно не розуміючи неймовірності власного відкриття. — Дивімося далі: п’ятдесят восьмий нащадок… Сан-Ир. Тут знак смерті… Рано… А, напевно, рано помре, завчасно, якщо… буде нешанобливий з… батьком батька батька… прадідом, чи що?
Вона запитально втупилася в Армана, очікуючи розповіді про долю Сан-Ира, проте Арман мовчав, водячи рукою по письменах і повторюючи пальцем їхні обриси. Нарешті Юта почула приглушене:
— Не вірю. Покажи, як ти це робиш.
Вона струснула головою — трохи роздратовано. Вказала на низку складних знаків енергійним жестом шкільної вчительки:
— Палички — це цифра. Я навчилася розбирати цифри відразу ж, там в глибині залу є колона, де числа написано й по-нашому, і по-древньому… Тут — п’ятдесят п’ятий нащадок… Імена пишуться схоже, придивися, і сам розбереш: Зар-Ар… Потрійна пташка — «буде». Оці петельки — «смерть».
Обличчя Армана здавалося байдужим, проте принцеса, що встигла досить добре його вивчити, легко вгадала приховувану за цією байдужістю бурю Армановых почуттів.
— Цікаво, правда? — запитала вона недбало. За всі глузи та кпини було тепер узято блискучий реванш, і Юта переживала перемогу, коли Арман похопився раптом:
— Смерть? Зар-Арові — смерть? Та ж він правнуків пережив і вмер у старості й достатку!
Юта поперхнулася, нахилилася ближче до каменя, швидко заворушила губами, обернулася. Круглі очі її світилися захватом першовідкриття:
— Тут є умова! Зар-Ар умре, якщо… Бачиш, риска вгорі — це «якщо». Якщо… на крило його сяде… птах… білий… Я цього знака не знаю, чайка, чи що? Біла чайка… А чайка й не сіла, ось він і дожив до старості!
— Читай далі! — знову зажадав Арман. Юта часто закліпала, ближче піднесла смолоскип, ляснула по камені долонькою, наче струшуючи невидимий пил… І раптом завмерла. Він побачив, як опустилися раптом її вузькі плечі.
— Армане, — сказала вона, не обертаючись, і в голосі її не було вже ні радості, ні веселого натиску. — Це можна читати багато днів підряд. Але останні рядки…
Вона нерішуче замовкла. Він зрозумів.
— Про двісті першого нащадка? — у роті в нього пересохло.
Вона потакнула головою, так само на нього не дивлячись.
— Ти хочеш прочитати зараз? — запитав він пошепки.
Вона повільно обернулася. Ні, вона не хотіла — бо інакше звідки ця геть зимна блідість, помітна, либонь, і в цілковитій чорнильній темряві?
— Вирішуй сам… Твій замок, твоє підземелля… Твої предки… Доля, між іншим, теж твоя…
— Раніше ти казала, що там сказано і про тебе.
Вона облизала губи. Кивнула:
— Якщо тут є навіть про чайок… Жити драконові або вмерти — залежить від нерозумного птаха, який чи сяде йому на крило, чи, може, й не сяде. А я не чайка. Я — людина.
— Людина, — відгукнувся він безтямно, мов луна.
Принцеса раптом видихнула:
— Знаєш, давай-но повернемось із цієї вогкості нагору… Повечеряємо… Я, вже наче їсти хочу… Ну й вирішимо… Треба нам це читати чи ні… Можемо повернутися завтра, можемо взагалі не прийти… Тисячоліття цей камінь чекав на нас — почекає іще. Га?
Він відчужено кивнув.
Повернувшись до пласкої брили спиною, вони рушили геть. Важкі, помережані текстами колони зринали з темряви, наче закам’янілі чудовиська, щоб відразу знову провалитися в морок. Їхні чорні тіні танцювали, ховалися за їхніми важкими кам’яними тілами, як, за переказом, лісові мавки ховаються за стовбурами дерев.
Обоє мовчали. З невидимого коридору попереду ледь відчутно повіяв протяг.
Арман призупинився, немов вагаючись:
— Нащо потрібні пророцтва, Юто?
— Як мені знати? — відгукнулася вона глухо. — Нам не так вже й багато відомо… Але в людей, я знаю, пророків не люблять.
Над їхніми головами ковзнув кажан.
— Розумієш, — сказала Юта тихо, — пророцтва ж такі різні… Одне наказує: таке й таке трапиться неодмінно, хоч із шкіри пнися… Інше… Інше каже: трапиться, якщо… І тоді від тебе теж щось залежить. Розумієш?
— Чого ж тут незрозумілого, — Арман хитнув смолоскипом, метнулися тіні.
Юта помовчала. Посміхнулася раптом:
— А то в нас королівством тинявся один… Ніби прочанин, якийсь пустельник із нори… Усе пророкував: мор, пожежа й землетрус, королівський палац у п’ятницю під землю зійде… І ні-чо-го! Врожай, сонечко й хороша погода.
Він кружляв над морем і день, і вечір, і Юта, занепокоївшись, піднялася на вежу з факелом… Вранці він промовив, ледве всміхнувшись:
— Я визначив це, коли приніс у замок віщунку.
Помовчали.
— Усе? — запитала Юта.
— Усе, — Арман зітхнув. — Драконові не личить ховати голову під крило, нчае півневі…
— Курці.
— Курці. Тим паче. Драконові не личить. Драконові й… чоловікові. Ходімо, подивімось, що там надряпано.
Торкаючись одне одного ліктями, але намагаючись не зустрічатися поглядами, вони побрели в підземелля — туди, де здіймався дибки плаский камінь, вкритий письменами.
Текст уривався всього за палець від кам’яної підлоги — Юті довелося стати навколішки, майже лягти. Арман тримав над її головою обидва смолоскипи.
— Твій дід… — почала Юта згаслим голосом, — Ард-Ир… Слава замолоду, потім випробування… Його нащадки… схоже, принесуть йому горе. Умре в старості, але буде нещасний.
— Все правильно, — пошепки підтвердив Арман.
Юта завовтузилася на кам’яній підлозі, і Арман побачив, що вона затуляє останні рядки долонькою, ховає від себе, намагається дивитися убік:
— Далі твій батько, Акр-Анн… Лиха доля… Горе за життя… Смерть від небесного вогню.
— Все правильно, — голос Армана схожий був на дерев’яний стукіт. — Читай далі.
Юта переривчасто зітхнула, різко відняла руку від каменю.
— Двісті перший нащадок, Арм-Анн… — вона говорила навіть рішучіше, ніж сама від себе могла очікувати. — Двісті перший… — і замовкла. Низько нахилилась над підлогою, підмітаючи холодні плити пишним волоссям, ледь не торкаючись пророцтва кінчиком носа.
— Ну? — запитав Арман хрипко.
Вона підняла на нього круглі, божевільні, геть щасливі очі:
— Радість і щастя! Негіднику ти драконячий, довбне тупорила, зміюко з крильми, каміне літаючий! Довгі роки життя… В ранній юності — метання й тривоги, але тільки в ранній! Потім — кохання… Я навіть знак цей розібрала не відразу, перелякалася, тут так рідко це кохання трапляється… Кохання, талан, спокій, радість, добробут… Помреш геть стареньким, якщо… — вона набрала більше повітря, і Арман, що встиг похолонути, вставив у цю паузу:
— Якщо?!
Юта зневажливо махнула рукою:
— Авжеж, є умова… Тут скрізь умови… Чайка сяде — не сяде…
— Ну?!
— Умова — не водитися з породженнями моря. Стривай, зараз скажу точно… — Вона знову нахилилася, розбираючи текст. — Не зв’язуватися. Не дружити. Не сваритися. Нічого не ділити… Породження моря — це
