Ритуал, Марина та Сергій Дяченко

Арману здавалося, що він бачить цю цівку в темряві. Ось вона досягла його обличчя; він на мить затамував подих, щоб наступної миті глибокой вдихнути.

Нудоти не було. Картини з його пам’яті раптом ожили, наблизилися, набули кольору, звуку й плоті.

Він бачив свої пазуристі лапи біля її обличчя. Обличчя було білісіньке, завмерле, проте губи ворушилися, і він навіть міг розібрати напівзникле слово…

Він добре знав, що треба робити далі. Його вигнуті пазурі — це лише ідеальної форми ножі. Його передні зуби гострі, як кістяні голки.

Від неї пахло знеможником. Парфуми «Знемога», а може, тоді це називалося інакше. І ще — вона була тепла. Він відчував це, навіть не торкаючись її шкіри.

Вона схлипнула — довго, переривчасто. Одна пазуриста лапа простяглася до її грудей…

«Юна істота… діва… вінценосний видобуток… Нехай зміцнить тебе життям своїм, і радістю, і молодістью»…

…Арман відіпхнув квітку знеможника і Ютину руку. Його трясло; опустивши очі, він з подивом розгледів у напівтемряві власні коліна, що підскакували, неначе кришка на киплячому казані — такі їх били дрижаки. П’яти його вибивали по скрині ритм танцю, і він ніяк не міг цьому зарадити.

— Армане? — запитала Юта злякано.

Він хотів відповісти, та ледь не прикусив язика — так люто клацали зуби.

— Ти згадав? — Юта намагалася не видавати свого страху. Він похитав головою в темряві.

Мокрий, як миша, з голови до ніг вкритий холодним потом, він чув, як серце його, перемістившись чомусь до горла, вистукує безладний дріб.

— Що ж робити? — Юта ледь не плакала. — Тобі погано? Ну згадай, постарайся!

Він міцно взяв за зап’ястя її руку, яка стискала квітку. Підніс до свого обличчя, знову вдихнув і змусив себе заплющити очі.

Чорно. Чорно. Червоні плями. Темрява.

…И пазурі його зімкнулися! Зімкнулися, стисли жертву й поволокли геть…

Він ніс її — яка ганьба! — ніс далі від замку, а вона виривалася, чомусь тільки зараз надумавши пручатися. Він приніс її в покинутий піщаний кар’єр на околиці якогось селища, і опустив у розмиту дощем глину. А схилом рудої ями, липким, брудним схилом котилися безформні грудки. Грудки глини, всього-навсього…

— …Армане!

Юта стискала свічку в кулаці, не помічаючи патьоків гарячого воску на пальцях.

— Я злякалася… У тебе була таке обличчя…

Зісковзнула додолу м’яка зів’яла квітка.

Арману було легко, так легко, як у дитинстві, як у хмільному щасливому сні. Всі добре, усе ще може бути дуже непогано… Кошмар забудеться. Грудки глини? Скотилися, впали на дно, зрівнялися з землею… В свідомості більше не стирчить скалка, і страшний тягар упав з грудей, придавивши мимохідь страх перед Ритуальною кімнатою.

Арман дурнувато розсміявся, обійняв Юту за плечі й по-братньому поцілував її в щоку, біля самого куточка губ.

Вона дивилася на нього круглими захопленими очами, але в темряві він розрізняв тільки дві світлі іскорки.

* * *

На Юту зійшло прозріння.

Її робота в клинописній залі, дні й ночі при світлі димного смолоскипа, запалені очі й змерзлі ноги, радість відкриттів і розпач невдач, і навіть той товстий пацюк, що якось вискочив був з незнаної нори та перелякав принцесу на смерть — все це дивовижним чином проросло в Розуміння. Глянувши на текст Пророцтва, Юта з побожним острахом усвідомила раптом, що чужі символи зрозумілі їй і вона може читати.

Вона розхвилювалася так, що ледь не впустила смолоскип. Потім, начебто злякавшись, повернулася й кинулася бігти — геть з клинописної зали, на поверхню.

Арман не повірив.

Він звик уже до її фантазій і не бажав нічого слухати. Прочитала? Розшифрувала? Витри спочатку кіптяву з-під носа, бо заялозилася, наче миша в камінному димарі…

В неї вже з люті ледь не почалася істерика, коли він таки виліз із зручного крісла й кинув з усмішкою:

— Що ж, показуй…

Набравши смолоскипів, вони разом вирушили донизу, і по дорозі Юта ставала дедалі спокійніша та впевненіша, а Арман, навпаки, чомусь розхвилювався і, лаючи себе за пересохле горло й змокрілі долоні, нервувався дедалі більше.

Прийшли.

Плаский, вертикально встановлений камінь із написаним на ньому Пророцтвом відкидав дві тіні — від Ютиного смолоскипа й від смолоскипа Армана. Написані на ньому знаки злилися в гарну, але нерозбірливу в’язь — так, принаймні, могло здатися недосвідченому окові.

Арманові так і ввижалося. Він покосився на принцесу глузливо й підозріливо.

— Тут не про всіх, — сказала Юта пошепки. Спочатку — «слава доблесному Сам-Ару».

— Це зрозуміло, — сказав Арман якомога недбаліше, намагаючись, щоб голос його не тремтів. — Це і я можу «розшифрувати».

— А потім, — Юта перевела подих, — потім — за номерами… Сорок третій нащадок Хар-Анн.

Розіграш, подумав Арман. Жарт. Нехай навіть Хар-Анн і був сорок третім нащадком — що з того?

— Тут, — Юта кусала губи, — ніби передбачення… застереження… ти знаєш, що трапилося із цим… Хар-Анном?

— Знаю. Але тобі не скажу. Прочитай пророкування.

— Зараз… Піднеси смолоскип ближче… Значить так… Удача… І ще, здається, доблесть. Старість, життя… А, доживе до старості, якщо…

Вона затнулася. Арман мовчав. Потріскували смолоскипи.

— І це все, провіснице? — посміхнувся він нарешті. Юта обернулася, і він побачив дві складочки між її бровами, що надавали принцесі незвичайно серйозного вигляду:

— Тут… Я читаю, але не можу зрозуміти. «Предок драконів.» Хар-Анн доживе до старості, якщо не захоче відвідати цього… Предка.

Вона замовкла, стурбована й трохи винувата. Арман дивився на неї, на камінь за її спиною, на танець тіней — і відчував побожний жах.

Невже?

— Предок драконів, — почув він власний хрипкий голос, — це легендарний Прадракон. Відвідати Прадракона — означає здійснити прощу за море, у країну, звідки, за переказом, прибули прабатьки. Хар-Анн, сорок третій у роді, не повернувся з такої прощі, і взагалі мало хто повернувся з неї… — він перевів подих. — А тепер скажи, як ти про це знаєш? Я розповідав чи прочитала десь?

— Прочитала, — сказала Юта тихо. — Отут.

Арман оглянув укритий письменами камінь довгим недовірливим поглядом. Коротко зажадав:

— Читай далі.

Юта прокашлялася. Нахилилася вперед, ворушачи губами. Пробурмотіла нарешті:

— Отже, Хар-Анн доживе до старості, якщо не… вирушить у прощу. Далі — сорок дев’ятий нащадок, Лір-Ир. Цьому… судилося нещастя.

Стало тихо.

— Все? — запитав Арман після паузи.

— Все, — кивнула Юта. — Що з ним сталося?

— Загинув замолоду, ледь устигши перемогти в двобої меншого брата. Розбився об скелю. Молодець був і забіяка.

— Ясно… Армане, а ти знаєш усе про кожного з двохсот своїх предків?

Він стояв, опустивши смолоскип, і очі його дивилися повз Юту, через її плече, на вигадливо прикрашений камінь.

Отже, це правда. Він усвідомив це зненацька та