Шрам - Марина та Сергій Дяченко

— І звісно, — додав декан, зважаючи на його розгубленість, — звісно, в університеті ніхто й ніщо вам не загрожуватиме… Чуєте, Егерте?

У відкриті ворота низкою в’їжджали вози — селяни вертіли головами, відбиваючись мимохідь від нахабних хлопчаків, чиї очі безпомилково бачили, а руки хапали з возів усе, що погано лежить. Егерт пригадав учорашню пригоду й спохмурнів.

— Чому ж ви так довго роздумуєте? — здивувався декан.

— Га? — здригнувся Егерт. — А хіба я… Я ж сказав, що згід… Я згідний.

Два ліжка з високими спинками та старий столик під вузьким віконцем — оце й усе, що вміщалося у вогкій кімнатці з низькою склепінною стелею. Віконце дивилося у внутрішній двір університету — зараз там було порожньо, тільки невтомна бабуся, яка прибирала двічі на тиждень, снувала туди-сюди то з ганчіркою, то з мітлою.

Егерт зліз із підвіконня й повернувся на своє ліжко. Тепер у нього було повнісінько часу для того, щоб лежати горілиць, дивитися в сірі зводи стелі й думати.

Мине весна, промайне літо, потім настане осінь — Егерт вкотре загинав пальці, підраховуючи місяці, що залишилися. Надійде День Великорадіння, і до міста явиться чоловік із прозорими очима без вій, з жалюгідною шпагою в піхвах, чоловік, наділений невидимою, але від цього не менш нещадною силою…

Солль зітхнув і розвернувся обличчям до стіни. Високо підіймаючи тонкі суглобисті ноги, по темному каменю біг маленький павучок.

Університет переповнений був найрізноманітнішою братією. У флігелі жили й столувалися бідніші. Заможніші молоді люди — а їх теж було чимало — знімали апартаменти в місті. Егерт уникав і тих, і других. За кілька днів після своєї появи в університеті він написав у Каваррен батькові. Нічого не пояснюючи, повідомив тільки, що живий і здоровий, і просив надіслати грошей.

Відповідь надійшла раніше, ніж можна було припустити — ймовірно, пошта працювала відмінно. Егерт не отримав з дому ні докору, ні розради, жодного словечка на клаптику паперу, зате зміг розрахуватися за столування та проживання, замінити поношений одяг і полагодити чоботи. Статус вільного слухача не давав йому права на гордість усіх студентів — трикутну шапочку зі срібною бахромою.

Утім, він анітрохи не переймався ні шапочкою, ні бахромою — дивлячись на білу стіну сирої кімнатки, Егерт бачив будинок з гербом на воротях. Ось верховий слуга приносить листа… Батько бере зіжмаканий папірець до рук — і руки тремтять… А на порозі стоїть мати — виснажена, сива, і хустка зісковзує з її плечей…

А може, й ні. Може, рука батька не здригнулася, коли під сургучевою печаткою він побачив ім’я сина. Може, тільки скинув бровою й крізь зуби звелів слузі відіслати грошей цьому недоноскові, який ганьбить честь родини…

За спиною Солля відчинилися двері. Звично здригнувшись, він сів на ліжку.

Сусід Солля по кімнаті, син аптекаря з передмістя, радісно посміхнувся.

Звали його Гаетан, але весь університет та й усе місто у вічі й позаочі називали його Лисом. І без того юний — років на чотири молодший за Солля — він виглядав ну чисто хлопчиськом через свій низенький зріст, вузькі плечі й по-дитячому щиру вилицювату фізіономію. Кирпатий ніс Лиса вкривали полчища ластовиння, а маленькі очі кольору меду могли за мить змінити звичний шкодливий вираз на міну зворушливої наївності.

Лис був єдиною людиною в університеті — не рахуючи, звісно, декана Луаяна, — кому Егерт Солль встиг сказати більше двох слів за весь цей чималий відрізок часу. Першого ж дня, долаючи незручність, Егерт запитав у сусіда, чи не бачив він тут дівчини, молодої дівчини з темними волоссям. Запитати це було нелегко, але Солль знав, що не знати — ще гірше. Якоїсь миті він був майже впевнений, що Лис розсміється й заявить, що в настільки солідному навчальному закладі дівчат в наявності немає. І той дійсно розсміявся:

— Що ти, братику! Це не нашого неба пташка… Звуть її Торія, вона донька декана, вродлива, так?

Лис продовжував розповідати, але Егерт чув тільки, як стугонить кров у вухах. Першим його прагненням було бігти світ за очі, але він неймовірним зусиллям стримався, змусивши себе пригадати розмову біля колодязя…

Декан — її батько. Клята доля.

Цілу ніч після цього відкриття він не зімкнув очей — хоч це й була перша за багато днів ніч у чистому ліжку. З головою накрившись ковдрою, щоб менше боятися сповненої шерехами темряви, він тер втомлені очі й гарячково думав: а раптом усе це — чари? І місто, й університет, і декан зустрілися йому не випадково — його привели сюди, у пастку, привели й замкнули, щоб відомстити…

На другий день у вузькому коридорі йому зустрівся декан. Запитав щось незначне, і під спокійним пильним поглядом Егерт зрозумів: якщо це й пастка — він надто слабкий, щоб вирватися.

На нього косували з цікавістю — треба було відповідати на якісь питання, нескінченну кількість разів повторювати своє ім’я, здригаючись від несподіваних доторків… Трохи допомагали захисні ритуали, але Солль боявся, що їх хтось помітить і тоді засміють.

Невдовзі студентська братія вирішила, що Егерт — надзвичайно замкнутий і похмурий суб’єкт, а тому просто дала йому спокій. Солль був надзвичайно втішений з такого розвитку подій, і навіть відвідування лекцій стало для нього не таким обтяжливим.

Усі студенти, відповідно до кількості проведених на навчанні років, поділялися на чотири категорії: студенти першої звалися «питаючими», оскільки вчилися перший рік і вирізнялися радше бажанням пізнати, ніж знаннями; студенти другого року іменувалися «осягаючими», третього — «здобувачами», тому що претендували вже на певну вченість, і, нарешті, студентів четвертого ступеня називали «освяченими» — за словами того ж таки Лиса, далеко не всі юнаки, хто претендував на освіту, удостоювалися цього звання,