Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Солль мовчав. Спогади нахлинули всі одразу, гуртом і оглушили його дзенькотом сталі, сміхом Карвера, гомоном юрби, тонким голосом Торії: «Дінаре?!»

Сивий незнайомець був там… О так, він був там і, йдучи, подарував Егерту довгий погляд…

Потім була таверна біля воріт і… що сказала ця дивна людина?! Солль вкрився потом, слова незнайомця він пам’ятав так чітко, наче їх вимовили щойно: «Я п’ю за лейтенанта Солля, втілення боягуза під маскою відваги». ВТІЛЕННЯ БОЯГУЗА під маскою відваги…

— Хто він? — запитав Егерт глухо.

Декан мовчав, Солль підвів голову й зрозумів, що той чекає відповіді на двічі поставлене питання.

— Я вбив… на дуелі людину, — знову глухо промовив Егерт. — Дуель відбувалася за правилами.

— Це все? — сухо поцікавився декан.

Солль болісно скривився.

— Це вийшло… випадково й нерозумно. Той хлопець… Він і шпаги ніколи не носив. Я не хотів… Так сталося.

Егерт з відчаєм глянув деканові в очі й побачив, що відблиски ліхтаря на його строгому обличчі бліднуть. Чорне небо над площею посіріло, і з пітьми, що ріділа, проступали плоскі силуети будинків.

— Ви поплатилися, — сказав декан так само сухо, — за безглузду жорстокість. Той, хто наклав закляття, покарав вас вічним боягузтвом, а може, і не думав про покарання, а просто вирішив знешкодити вас… Убезпечити тих, хто на вас не схожий… Хто живе інакше, хто не може чи не бажає носити шпагу…

Над містом народжувався світанок. Декан підвівся, цього разу важко, наче Егертова історія безмежно його втомила.

— Пане декане! — скрикнув Солль, охоплений тугою від однієї думки, що декан просто повернеться й піде. — Пане декане… Адже ви великий маг… Я… стільки пройшов… Я шукав… Я збирався шукати у вас допомоги. Благаю, скажіть мені, що треба зробити… Клянуся, все виконаю, тільки зніміть із мене це… Цей шрам…

Ліхтар догорів і згас. Зі смугастої будки виліз заспаний стражник і з подивом втупився на бурлаку, що розмовляв посередині площі з пристойним на вигляд паном. То тут, то там з гуркотом розчинялися віконниці, лунко кричала молочарка, площа оживала, заповнюючись всіляким людом, що солодко позіхав в очікуванні — ось-ось мали відкритися ворота.

Декан скрушно похитав головою.

— Соллю, ви не розумієте… Не розумієте, з ким тоді зіштовхнула вас доля. Закляття, накладене Мандрівцем, може зняти тільки він сам.

Замок на воротях урочисто поповз униз, народ біля стулок захвилювався. Загуркотів у кільцях сталевий ланцюг, стражники — нові, щойно прибулі на зміну — взялися зручніше, ворота велично заскрипіли й плавно, майже граціозно почали відкриватися.

— Що ж тепер робити? — пошепки запитав Егерт. — Шукати його… Мандрівця? Хто він? Де його знайти?

Вершечки дахів занурилися в сонце, заграли жовті й білі відблиски на бляшаних і мідних флюгерах.

— Хто він — ніхто достеменно не знає, — трохи посміхнувшись, проронив декан. — Що ж до пошуків… чому ви так упевнені, що він… з вами розмовлятиме?

Егерт скинув голов.

— Але це ж… Він вчинив так зі мною… Він зробив зі мною… І не розмовлятиме?! — Солля били дрижаки, він не тямився від люті. — Через студента… Так, я вбив! Але була дуель… І з Мандрівцем теж була дуель — нехай убив би мене! Я стояв перед ним беззахисний… Смерть за смерть… Але те, що він зробив, — це гірше за смерть, і тепер я… заздрю студентові! Він умер зі зброєю в руках, поважаючи себе… І його… кохали…

Солль осікся. Йому здалося, що по обличчю декана пробігла миттєва тінь. На денці примружених очей запалали холодні вогники, і під цим поглядом короткий Егертів запал згас так само несподівано, як і спалахнув.

— Я мушу знайти… Мандрівця, — сказав Солль глухо. — Я вирушу… Або знайду його, або… Чи, може, загину в дорозі…

Останні слова були сповнені надії, але декан з усмішкою похитав головою.

— Усе може трапитися, сказала рибка сковорідці…

Потім він повернувся й рушив геть, Егерт безпомічно дивився йому в спину.

Вітаючи новий день, біля воріт тонко заспівала сурма. Місто розчахнуло свою ковану сталлю пащу, щоб на бруковані вулиці осів пил доріг, аби кожен пічкур міг вирушити в мандри…

Декан зупинився, кинув косий погляд через плече, потер скроню, ніби добирав слова. Посміхнувся з власного значення. Егерт дивився на нього широко розплющеними очима.

Маг неквапливо повернувся.

— А Мандрівця шукати не потрібно. — Він кашлянув і ніби засумнівався, потім вимовив повільно, наче зважуючи кожне слово: — Щороку, напередодні Дня Великорадіння, він сам являється до міста.

Егерт заціпенів. Облизав сухі губи, запитав пошепки:

— І я… зустрінуся з ним?

— Необов’язково, — посміхнувся декан. — Але… можливо.

Егерт чув, як скажено стугонить його власне серце.

— День Вели… Великорадіння… Коли?

— Восени.

Солль відчув, як серце гупнуло ще раз і завмерло.

— Так довго… — прошепотів він, мало не плачучи. — Так довго…

Декан у задумі знову потер скроню, потім ворухнув кутиком рота й, ніби прийнявши рішення, взяв Егерта за лікоть.

— Ось що, Соллю… Я надам вам місце вільного слухача в університеті, хоч дах і стіл ви матимете, як будь-який студент. До майбутньої зустрічі з вашим другом Мандрівцем залишається півроку — варто було б провести цей час з користю… Так, щоб, зрештою, він таки вислухав вас… Я нічого не обіцяю, а просто хочу допомогти вам, розумієте?

Егерт мовчав, пропозиція декана навалилася на нього й трохи оглушила. На дні