Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Потім в обличчя йому вдарив гарячий запах, і повільно, наче у товщі води, жеребець став дибки.

Егерт дивився, як перед самим його обличчям завмирає лискуча морда, здіймаються копита, мерехтять круглі капелюшки цвяхів у дугах нових, чудових підков… Потім підкови злітають високо над головою, а перед очима Егерта з’являється черево — кругле черево доглянутого жеребця з волохатим, наче гілка, відростком унизу… А підкови над головою місять небо, готуючись рухнути з висоти й розплескати по бруківці вміст людської голови…

Потім у його свідомості трапився провал — достатній для того, щоб повільно порахувати до п’яти.

Солль усе ще стояв посеред площі, провулком віддалявся тупіт копит і розкотистий сміх, а по нозі Егерта лоскітно стікав тонкий струмок теплої рідини.

…Ліпше смерть.

За спиною реготали стражники. Соллю здавалося, що цей сміх ляскає усередині його голови. Вся воля Егерта, рештки поваги до себе, скалічена, але ще жива гордість, вся його сутність волали, повільно корчилися на вогнищі немислимого, неуявного приниження.

Жорном вертілося плоске небо, і площа крутилася під ногами, наче жорно, і два чорних жорна навалювалися один на одного, ніби збиралися стерти на порошок людину, що втрапила між ними…

«Егерте, — сказали йому його воля і гордість. — Це кінець, Егерте. Згадай слизький бруд на обличчі, цю дівчинку в диліжансі… Згадай себе сьогодні, Соллю, згадай і відповідай — чому ти, чоловік, погоджуєшся жити в цій бридкій, схудобленій від вічного страху подобі?! Ти дійшов до краю — ще крок, і все твоє життя, всі твої світлі спогади, вся пам’ять про батька й матір проклянуть тебе, відречуться назавжди. Поки ти пам’ятаєш, яким повинен бути чоловік, зупини жалюгідну потвору, що заволоділа тобою!»

Здається, стражники давно вгомонилися й забули про Солля; здається, стояла вже ніч, глупа й безмісячна, лише декілька ліхтарів освітлювали її. Під одним із них темніла широка, присадкувата кладка — то був колодязь, з якого прибулі в місто подорожани зазвичай напували втомлених коней. Зараз тут було порожньо.

Егерт наблизився — кринична кладка проштрикнула долоні холодом — і змусив себе заглянути у темряву, що пахла вологою. Поверхня води, кругла, наче люстерко, віддзеркалювала тьмяний ліхтар, чорне небо й людський силует, ніби вирізаний із закіптюженої жерсті.

Він поспішав. Поблизу знайшовся уламок кругляка — холодний і важкий, як надгробна плита. Треба було прив’язати камінь на шию, але мотузки не було, а пояс постійно зісковзував. Солль метушився й схлипував від страху, а тоді розстебнув, нарешті, сорочку й з зусиллям засунув кругляк за пазуху — дотик каменю до оголених грудей змусив його сіпнутися.

Обома руками притримуючи за пазухою камінь, він знову наліг на кладку й хвилини дві стояв відпочиваючи. Місто спало, десь у темній височині поскрипували під нічним вітром невидимі флюгери та чулися віддалік перегукування нічних вартових: «Спіть спокі-ійно, чесні го-ро-дяни…»

«Спи спокійно», — сказав собі Егерт. Щосили, як улюблене кошеня, притулив до себе камінь, перекинув важку, наче колода, ногу через стінку колодязя.

Він сидів на кам’яній кладці верхи, ще зусилля — і друга нога, неслухняна, оніміла, звісилася над водою. Тепер Солль лежав на кладці животом, ноги його усередині колодязя не мали опори, залишалося тільки замружитися, відштовхнутися від стінки криниці руками й коліньми — і тіло перекинеться горілиць, удариться об воду, і камінь, захований за пазухою, миттю потягне на дно, і вода змиє з Егерта страх і приниження, треба тільки…

М’язи його зсудомило. З останніх сил тамуючи в собі страх, він намагався розтиснути сині пальці, що мертвою хваткою вчепилися в кладку. Коли б можна було щосили садонути хлистом по боягузливих руках… Але в Егерта не було помічників, а камінь за пазухою заважав дотягтися до пальців зубами й вкусити їх, змушуючи розтиснутися. Ще зусилля, ще…

Але тут страх смерті зірвав, нарешті, греблю.

Солль впився в стінку колодязя всім тілом, ліктями, ступнями, коліньми. Він уже не пам’ятав себе й не володів собою, а кинувся вперед, хапаючи повітря ротом, бажаючи вискочити з власної шкіри й бігти, бігти, рятуватися… Захлинаючись страхом, парубок упав із кладки на землю, кругляк викотився з-за пазухи, а Егерт, усе ще божевільний, відповз геть, голосно схлипуючи.

Зі смугастої будки біля воріт виглянув стражник і, не побачивши нікого й нічого, спокійно пірнув назад. «Спіть спокі-ійно…» — перегукувалася сторожа.

Притулившись спиною до ліхтаря, Егерт зумів, нарешті, взяти себе в руки й тільки тоді усвідомив глибину власної пастки.

Він собі не хазяїн. Страх зробив нестерпним його життя і неможливою — смерть. Він не зможе піти; весь людський вік, все довге, до старості, життя він боятиметься, і принижуватиметься, і зраджуватиме, і зноситиме ганьбу, і ненавидітиме себе, і гнитиме заживо, поки не збожеволіє…

«Ні!! — заволала душа Егерта Солля. — Ні…»

Сорочка втратила вже всі ґудзики; як мати улюблене дитя, Егерт вхопив кругляк на руки, кинувся до колодязя, одним стрибком злетів на край…

Йому не вистачило часточки секунди, бо, побачивши темну воду внизу, страх смерті підкорив його волю, наче дитина ламає сірник, і дав отямитися тільки на землі, де Солль трясся, скорчившись, як новонароджене щуреня…

Він плакав і гриз пальці, благав про допомогу небо, однак те залишалося темним, як завжди вночі. Егерт хотів умерти й намагався зупинити своє серце зусиллям волі, але воно не слухалося й стугоніло, як і раніше, хоча й рвучко та болісно…

Потім він відчув на собі погляд.

Ніколи ще Егерт так гостро, так явно не відчував шкірою чужих поглядів. Солль згорбився, не наважуючись ворухнутися, але погляд, усупереч надії, не зникав. Він лежав на плечах, як важкі долоні. Егерт зціпив зуби й повільно підвів голову.

За п’ять кроків від нього стояв, залитий світлом ліхтаря, сивий незнайомець. Обличчя його, літнє, безбороде, вкрите візерунком