Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Егерт перевів подих — йому чомусь відразу стало зрозуміло, що незнайомець не образить його й не вдарить, але водночас на денці душі зашкрябало зовсім інше, не схоже на звичайний страх занепокоєння. Йому захотілося, аби свідок його ганьби й розпачу швидше зник у темряві. Даючи зрозуміти, що присутність чужака небажана, Солль відвернувся.

Минула ще хвилина. Пильний погляд ні на секунду не полишав Егерта в спокої.

Солль зазнавав мук, наче на розпеченій сковороді; нарешті, терпіння його всохло, і він наважився заговорити:

— Я…

І замовк, не знаходячи слів. Невідомий продовжував дивитися і навіть не збирався допомогти йому!

— Ви… — знову почав Егерт, і цієї миті його осяяла проста й світла думка. — Ви… — промовив він упевненіше, — не могли б ви… допомогти мені?

Невідомий кліпнув. Перепитав чемно:

— Допомогти?

Важко піднявшись, Солль підійшов до колодязя й знову взяв у руки свій кругляк.

— Підштовхнути… Тільки трішки підштовхнути. Туди. У воду.

Нічний перехожий не відповів, і Егерт спішно додав: — Це… Трапляється, чи не так? Мені дуже потрібно… Дуже-дуже, допоможіть мені, будь ласка.

Перехожий перевів уважний погляд із кругляка на Егертове обличчя, потім на колодязь і знову на Солля.

— Дуже потрібно, — сказав Егерт благально. — Необхідно… Я повинен… Але сам не можу. Будь ласка…

— Думаю, що не зможу вам допомогти, — заперечив незнайомець повільно. Надія, що забриніла було в Егертовой душі, вмить згасла.

— Тоді… — сказав він тихо. — Тоді підіть, будь ласка. Мені доведеться… спробувати ще.

Незнайомець похитав головою.

— Не думаю. Не думаю, що у вас щось вийде, Егерте. Солль упустив каменюку, важко ковтнув липку слину й майже з жахом втупився у незнайомця.

— Адже ви Егерт Солль, я не помиляюсь? — поцікавився перехожий без жодних емоцій.

Егерт міг би заприсягтися, що ніколи раніше не зустрічав цієї людини. Наче прочитавши його думки, незнайомець коротко посміхнувся.

— Моє ім’я — Луаян. Декан Луаян з університету.

Солль мовчав, перед його очима в одна мить промайнули й величний будинок на площі, і дівчина у високому вікні. Декан тим часом неквапливо наблизився до колодязя й невимушено, як юнак, влаштувався на його краю.

— Що ж, поговоримо, Егерте…

— Звідки ви мене знаєте? — вичавив Солль. При світлі ліхтаря блиснули білі деканові зуби — він посміхнувся й похитав головою, ніби дивувався наївності цього питання. І тоді, здригнувшись від раптового здогаду, Егерт запитав неслухняними устами:

— Ви… чаклун?!

— Я — маг, — виправив його декан. — Маг і викладач… А ви, Соллю, хто?

Егерт, не кліпаючи, дивився в спокійне, непроникне обличчя. Він прийшов до міста заради зустрічі в магом, він сподівався на цю зустріч і боявся її, але поява Торії у високому вікні заплутала все й змінила. Він відмовився від надії й забув про неї. І ось тепер, втративши мову, стоїть перед сивою людиною в темному, дивного покрою одязі, перед добровільним чи мимовільним свідком своїх жалюгідних намагань вкоротити собі віку, і язик прилип до піднебіння, і де шукати відповіді на безжалісне деканове запитання?

Маг зітхнув.

— Що ж, Егерте? Ким ви були, я приблизно знаю. А тепер?

— Тепер… — Солль не почув себе й почав знову: — Тепер… я хочу вмерти.

Декан посміхнувся, Егерту здалося, що презирливо.

— Нічого не вдасться, Соллю. Людина, яка помітила вас цим шрамом, не залишає лазівок.

Рука Егерта, здригнувшись, торкнулася рубця на щоці. Декан легко підвівся — на зріст він ненабагато поступався високому Егерту:

— Ви знаєте, що це за шрам, Соллю?

Він підійшов близько, так близько, що Егерт відсахнувся. Декан досадливо скривився.

— Не бійтеся…

Тверді пальці обережно взяли Егерта за підборіддя й повернули його голову так, що щока зі шрамом опинилася поверненою до світла. Кілька довгих секунд тривало мовчання; нарешті декан випустив підборіддя Солля, заклопотано зітхнув і, повернувшись до колодязя, знову всівся на кладку.

Егерт стояв ні живий ні мертвий. Його співрозмовник потер скроню й сказав, дивлячись убік:

— На вас лежить закляття, Соллю. Важке, страшне закляття. Шрам — лише його печатка, мітка, символ… Тільки одна людина могла залишити про себе таку пам’ять, але, наскільки мені відомо, він дуже рідко вдається до втручання в чужі справи… Ви чимось сильно досадили йому, Егерте.

— Кому? — прошепотів Солль, не розуміючи поки й половини зі сказаного деканом. Той знову зітхнув — втомлено, терпляче.

— Ви добре пам’ятаєте людину, яка вас поранила?

Егерт постояв, дивлячись у землю; потім, здригнувшись, підвів голову.

— Закляття?

Декан ворухнув кутиком рота.

— Ви хіба не здогадувалися?

Солль пригадав старого пустельника й сільську чаклунку, її жах, коли розгледіла ближче Егертів шрам.

— Так… — прошепотів він, знову опустивши очі.

Ліхтар заблимав від подуву вітру.

— Так… — повторив Егерт. — Він був… Старий… здається. Він фехтував, як… Тепер зрозуміло. Він… чаклун? Тобто… Він теж маг?

— Чим ви йому досадили, Соллю? — звівши брови, знову запитав декан.

Егерт беззвучно ворушив губами — перед його очима мелькала й мелькала та остання дуель, двобій із сивим постояльцем «Шляхетного меча».

— Ні… — сказав він нарешті. — Я… Ніяк… Я не хотів двобою, він сам…

Декан подався вперед.