Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Зціпивши зуби, Егерт рушив уперед, покладаючись тільки на чуття та на удачу. Проминувши кілька кварталів, він із занепокоєнням помітив раптом кількох вуличних хлопчаків, що слідували за ним невідривно, хоча й на достатній відстані.

Він оглядався усе частіше й частіше, хлопчиська не відставали, їх ставало усе більше, замурзані роти широко й нахабно посміхалися. Тепер за Соллем простувала радісна збуджена юрба.

Егерт прискорював і прискорював крок — він чимраз гостріше почувався жертвою, і відчуття це наче передавалося малолітнім переслідувачам, спонукаючи їх до цькування.

І цькування почалося.

Солль не здивувався, коли в лопатку йому вцілив перший камінь, навпаки, йому навіть полегшало, бо більше не треба чекати удару — його вже нанесено… Але за першим посипалися другий і третій.

Егерт майже біг. Просто кинутися навтьоки йому не дозволяли рештки гордості.

— Дядьку, а штани діряві! Озирнися!

Кілька дрібних камінчиків влучно поцілили йому в ногу, в спину, в потилицю. Мить — і переслідувачі наздогнали його, чиясь брудна рука смикнула за рукав так, що затріщали старі нитки.

— Агов, ти! До тебе звертаються!

Егерт зупинився. Його оточили кільцем, тут були й восьмирічні малюки, і старшенькі хлопці, і двійко-трійко підлітків років чотирнадцяти. Показуючи діри на місці вибитих зубів, витираючи шмарклі рукавами, поблискуючи злими щілинами-очима, орава мисливців насолоджувалася сум’яттям Солля — набагато солодшим від того, що найстарший з ловців ледве сягав жертві до пахви.

— Дя-ядько… Купи бублика… Подаруй грошик, га?

Ззаду штрикнули чимось гострим — чи то шпилькою, а чи голкою. Солль сіпнувся — орава радісно загиготіла:

— Дивися… Дивись, як застрибав!

Кольнули ще, від болю в Егерта набігли на очі сльози.

Дорослий, сильний чоловік стояв, оточений хлопчаками, маленькими і слабкими, але ті насолоджувалися почуттям власної безкарності. Хтозна-як, але малі пройдисвіти безпомилково викрили в Соллі боягуза, вигнанця, жертву і натхненно виконували неписаний закон, за яким кожній жертві судився і кат.

— Давай ще… Потанцюй… Кумедний дядько… Агов, куди?!

Наступний укол шпилькою був нестерпним. Егерт кинувся напролом, збивши когось із ніг, услід йому летіли камені, грудки бруду, тюкання:

— Тримай! А-та-та! Тримай, тримай!

Довгоногий Солль бігав, звісно, швидше за найнахабнішого хлопчиська в місті, але вулиця увесь час звивалася, обривалася тупиками, кишіла підворіттями. Переслідувачі кидалися Соллю напереріз, виринаючи з тільки їм відомих ходів, кидались каменями й грудками, безупинно горланили, верещали й улюлюкали. Якоїсь миті Егерту здалося, що все це відбувається не з ним, що він переглядає крізь товсте мутне скло чужий, огидний сон, але камінь боляче вдарив у коліно, і на зміну цій відстороненості раптом нахлинуло інше, гірке, всеперемагаюче відчуття — так і треба, це тепер його життя, його доля, його сутність…

Потім він відірвався від погоні.

Були якісь нетрі; була зморщена, беззуба стара з величезною табакеркою біля самого носа, яка вказувала кривим пальцем кудись у лабіринт брудних вуличок; була тупа, байдужа втома, страх, що теж притупився, і миттєва радість, коли побачив площу й міські ворота…

Ворота закривалися.

Стулки повільно повзли назустріч одна одній, і ось уже видно, що знизу на них налягають стражники, червоні від напруження, по троє на кожну стулку. У прорізі, що стрімко зменшувався, виднівся шмат неба й клапоть дороги.

«Що ж це», — подумав Егерт. З останніх сил він побіг через площу, а проріз усе звужувався, і ось стулки з гуркотом зімкнулися, задзвенів ланцюг, натягаючись у сталевих кільцях, і урочисто, наче прапор, на ланцюзі піднявся величезний чорний замок.

Солль стояв перед пишнотою сталевих воріт, прикрашених кованими фігурами драконів і змій. Спрямовані на нього карбовані морди дивилися похмуро й байдуже. Тільки зараз Егерт зрозумів, що спадають сутінки, наближається ніч і ворота за звичаєм будуть закриті до ранку.

— Агов, хлопче! — строгий окрик змусив його звично зіщулитися. — Чого треба?

— Мені… вийти, — промурмотів він із зусиллям.

— Чого?

— Пройти… вийти… з міста…

Стражник — спітнілий, товстощокий, але не злий на вигляду чоловік — посміхнувся:

— Вранці, друзяко… Припізнився ти, трапляється… Хоча якщо розібратися, що за задоволення тобі на ніч вирушати? Лихої години… Так що, любчику, сонечка дочекайся — на світанку й відкриємо…

Не кажучи більше ні слова, Егерт відійшов. Йому стало байдуже.

Уранці ворота заклинить, чи сонце не зійде, чи ще щось… Якщо невідома й ворожа сила, що грається з ним увесь день від тієї фатальної зустрічі з Торією, якщо ця сила не хоче випускати Солля з міста — він не вийде з власної волі, тут і умре жалюгідною смертю, смертю боягуза…

Площа перед воротами спорожніла. Егерту захотілося лягти — миттю, байдуже де, тільки лягти, заплющити очі й ні про що не думати.

Ледве переставляючи ноги, він побрів геть від воріт.

Із широкої бічної вулиці назустріч йому вилетіла гучна кавалькада — п’ятеро чи шестеро молодих вершників на вгодованих конях. Призвичаєним оком Егерт бездумно, механічно визначив породу кожного коня й відзначив прекрасну посадку вершників. Він просто стояв і чекав, коли вони проїдуть, але тут один із юнаків на високому вороному жеребці відділився від компанії й повернув просто на Егерта.

Це тривало секунду, яка здалася цілою вічністю. Солль втратив здатність рухатися.

Ноги його по коліно вросли в бруківку площі, заніміли, пустили корінь — так почувається дерево, дивлячись на дроворуба, що йде до нього. Кінь нісся легко, красиво, наче по повітрю, але земля гулко дрижала, усе сильніше й сильніше трусилася від убивчих ударів копит. Солль бачив чорну морду жеребця з божевільними очима, нижню губу з цівочкою