Шрам - Марина та Сергій Дяченко
— Ти б бачила його там, біля колодязя, — ледве чутно сказав декан. — Ти б бачила, що з ним діялося… Повір, ця людина глибоко страждає.
Торія боляче смикнула себе за спадаюче на чоло пасмо. Затуляючи один одного, перед її очами зарябіли спогади — з тих, які б ліпше забути.
Того дня Солль сміявся, Торія надто добре пам’ятає цей сміх, і погляд примружених, сповнених полегкості очей, і болісно довгу, смертельну гру з Дінаром… І чорний кінчик шпаги, що визирав зі спини коханої людини, і криваву калюжу на мокрому піску…
Декан терпляче чекав, поки донька збереться з думками.
— Я розумію, — сказала нарешті Торія, — він цікавий тобі… як експонат. Як людина, відзначена Мандрівцем. Як носій його закляття. Але для мене він лишається лише катом, якому відрубали руки… І тому те, що тепер він живе… там, у флігелі, й ходить тими самими коридорами, якими ходив Дінар, до того ж… — вона скривилася, наче від смаку гнилі. Замовкла. Скрутила в колечко неслухняне пасмо і навмання сунула його в зачіску. Те відразу вибилося знову.
— Тобі неприємно, — м’яко сказав декан. — Тобі… кривдно й боляче. Але повір мені… так треба. Потерпи, будь ласка.
Торія задумливо посмикала себе за те непокірне пасмо, потім, потягнувшись, взяла зі столу ніж і так само задумливо зрізала його.
Вона звикла вірити батькові до кінця й у всьому. Батькові вірили люди, й звірі, й навіть змії. Маленькою дівчинкою вона вперше побачила, як батько викликав гадюку зі стогу сіна, де перед цим гралися сільські хлопчаки. Гадюка й сама була налякана — Луаян, тоді ще не декан, різко прикрикнув на селянина, який з жаху хотів убити змію, потім засунув її до просторої кишені й виніс у ліс. Торія йшла поряд і анітрішечки не боялася — ясно ж як білий день, що всі батькові вчинки правильні й не несуть у собі жодної небезпеки. Висадивши змію в траву, Луаян щось довго й суворо пояснював їй. «Напевно, вчив не кусати людей», — подумала маленька Торія. Змія не сміла повзти геть, не отримавши на те спеціального дозволу. Коли Торія, захлинаючись, розповідала про це матері, та тільки супилася й кусала губи — мати до кінця ніколи не вірила батькові.
Торія невиразно пам’ятала незрозумілі сварки, що час від часу терзали маленьку родину, — може, батько завбачливо подбав про те, щоб донька пам’ятала про матір тільки хороше. Проте фатальний зимовий вечір, який посиротив Торію, дівчинка запам’ятала до найменших подробиць.
Тільки значно пізніше вона стала розуміти, що означало коротке слово «він», кинуте батьком то глумливо, то люто, то глухо. У вустах матері це слово звучало завжди з однаковим викликом. Того вечора, посварившись із чоловіком, мати зібралася до «нього», і тоді, вперше за довгий час презирливого потурання дружині, Луаян збунтувався.
Тобто це виглядало так, ніби він збунтувався. Насправді Луаян відчував чи просто знав, що станеться потім. Він благав, потім погрожував, потім просто замкнув дружину в кімнаті, а вона лютилася й кидала йому в обличчя такі слова, що Торія тремтіла у ліжку за фіранкою й обливалася слізьми від страху й горя. Якоїсь миті Луаянові зрадила витримка: він дозволив дружині піти, просто дав піти геть, і гупання дверей, що мало не зірвалися з петель, свідчило, якої сили був цей прощальний удар.
— Не треба було мені її слухати, — через багато років гірко казав декан дорослій доньці. — Не треба було…
Торія, яка знала за своїм батьком і цей біль, і цю провину, просто міцно притулялася обличчям до його грудей.
Тієї ночі Луаян не спав, маленька Торія раз по раз прокидалася й бачила лампу, що горіла на столі, й батька, який метався по кімнаті. Над ранок він, не мовивши ні слова, одягся й рвонув геть, ніби поспішав комусь на допомогу, але було пізно. Навіть маги не вміють оживляти мертвих, а мати Торії була вже мертва, коли чоловік звільнив її з високого замету на лісовій дорозі…
— Не треба було її слухати… Мене засліпили тоді гординя й образа, а хіба варто ображатися на жінку?
— Ти не винен, — зазначала на це Торія, але батько відвертався.
— Винен…
* * *Лис повернувся по опівночі.
Спершу під вікном почувся стишений регіт і нерозбірлива балаканина, потім хтось жалібно затяг пісню, яка відразу й ущухла коротким геканням — схоже, співак отримав дружнього стусана у спину.
Нетривалу тишу в коридорі змінила метушня, заскрипіли, відчиняючись, двері, у повній темряві до кімнати ввалився Лис.
Застогнало під вагою худого тіла дерев’яне ліжко, зашелестіла тканина, потім упав на підлогу один черевик і слідом другий. Лис солодко потягнувся й задоволено позіхнув, пригадуючи, мабуть, сьогоднішні пригоди й великий успіх свого велетенського огірка. Уже подрімуючи, він раптом почув тихе Егертове:
— Гаетане…
Лисова постіль заскрипіла, здивований, він перевернувся на бік.
— Ти чому не спиш, га?
Розсіяна доброзичливість голосу виказувала певну кількість випитого Лисом вина.
— Гаетане, — повторив Солль, зітхаючи, — розкажи мені, що ти знаєш про пана декана.
Запала мертва тиша, тільки десь звіддалік свиснув цвіркун. Стукнула
