Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Гонза сипав жартами й огризався, але хмурнішав на очах. Наступного дня повторилося те ж саме — зустрівши Гонзу в коридорі, студенти супилися й відводили очі. Злий і розгублений, бідака нарешті звернувся до Солля:

— Слухай, хлопче… Хоч ти скажи мені… Що там з моїм носом?

Егерт тупцював з ноги на ногу, дивлячись у його запитливі очі, і, нарешті, вичавив:

— Та начебто… довгуватий…

Гонза плюнув спересердя, а ввечері — радісний Лис повідав про це Соллю, який таким чином нібито став співучасником витівки — зневірений провінціал роздобув обрізок шнурка й ретельно, до самого кінчика, виміряв свій нещасний ніс. Та, на лихо, залишив свою мірку відразу, у кімнаті, під периною. Ну, звісно, Лис за відсутності хазяїна наніс йому візит і трішки вкоротив злощасну мірку.

Небо, що було з Гонзою, коли він надумав зробити повторний вимір! Мало не весь університет, причаївшись під вікном його кімнати, чув сумний, сповнений жаху крик: мірка виявилася короткою, нещасний ніс подовжився на цілу половину нігтя…

Егерт здригнувся й відігнав спогади. З площі долинув довгий, протяжний звук — ніби голос древнього, закутого в кам’яну броню чудовиська, чудовиська тужного й самотнього. Щоразу від цього звуку в Солля мороз іде поза шкіру, хоча Лис давно пояснив йому, що це лише один з обрядів у Вежі Лаш: сірі каптури люблять таємничість, і блазень його знає, що там у них за обряди… Вежа вибухала цим стогоном іноді раз на день, іноді двічі, а часом замовкала на цілий тиждень — городяни звикли до дивних звуків і не звертали на них уваги, і тільки Егерту завсіди хотілося затиснути вуха. От і зараз, мимоволі сіпнувшись, він викликав усмішку Лиса.

— У мого батька сучка була… То вона свистунця не любила. Почує і нумо підвивати, просто божеволіє… На тебе схоже, тільки ти вити боїшся…

Звук завмер. Егерт перевів подих.

— Ти… Не знаєш, що все-таки вони… роблять у цій своїй Вежі?

Служителів Лаш на вулицях впізнавали здалеку — одягнені в сірі плащі зі спадаючими на обличчя каптурами, вони вселяли городянам трепет і повагу, які Егерт цілком розділяв.

Лис наморщив ніс. Мовив задумливо:

— Ну, справ у них чимало… Одного прання скільки — плащі ж довгі, бруківку підмітають, усяка гидота до полів чіпляється… Брудняться, мабуть, страшенно…

Солль приборкав роздратування. Поцікавився глухо:

— А… звук? Ну, виття це…

Лис стрепенувся:

— А це праля тамтешня, коли дірку в плащі знайде, то відразу репетувати починає… Лається, значить.

— Звідки ти знаєш? — крізь зуби запитав Егерт.

— На лекції ходити треба, — посміхнувся Лис.

Егерт зітхнув. Ось уже кілька днів він не ходив на лекції. Втомився, здався, набридло, пояснювати це Лисові не було ні сил, ні можливості.

Гаетан тим часом витяг звідкілясь із кишені куртки неймовірного розміру зелений огірок. Критично оглянувши овоч, покосував на Солля — чи заінтригований? Егерт поглядав на огірок з погано приховуваним побоюванням.

Лис посміхнувся від вуха до вуха, очі його палали передчуттям карколомної витівки. Швидким рухом розпустивши пояс, Лис засунув огірка собі в штани і, сопучи, пристосував його якнайприродніше.

— Отак… Сьогодні танцюватимемо з красунею моєю, Фаррі…

Обійнявши уявну партнерку, він з романтичним виразом обличчя проробив кілька па, захований огірок підскакував у такт його крокам, як, мабуть, і було задумано.

— Вдається, — зазначив Лис заклопотано. — Ще обійму міцніше… Тільки б не випав… Усе, я пішов.

Сховавши огірок у кишеню, він на бігу стяг свій залатаний плащ і кинув уже у дверях:

— До речі… Пан декан про тебе запитував. Бувай здоровий…

Солль сидів і слухав, як гулко віддаляються склепінчастим коридором Лисові кроки. З думок його вмить вивітрилися й Гаетан з його огірком, і Вежа Лаш з її дивними звуками.

«Пан декан про тебе запитував».

Зовні декан ставився до Солля рівно, абсолютно так само, як і до решти, — ніби й не він привів його тоді на світанку до університету, наче й не було непростої розмови біля колодязя. Егерт був просто вільним слухачем, але жив у флігелі, як студент, і ніхто навіть не заїкнувся про оплату, поки він сам не завів про це мову з дідком-інтендантом. Благодійник — декан привітно кивав Соллю при зустрічі, а Торія тим часом була його донькою, а вбитий Дінар, отже, мав стати зятем…

Від появи Солля в університеті декан жодним чином не проявляв до нього інтересу — і ось тобі маєш… Помітив, що його немає на лекціях? Чи річ у тій зустрічі, пам’ятній зустрічі в коридорі?

…Це трапилося чотири дні тому.

Егерт прийшов на лекцію пізніше, ніж зазвичай. Крізь прочинені двері долинав скрипучий голос пана ректора, Солль зрозумів, що спізнився, але не відчував від цього ні досади, ні каяття — тільки втомлене полегшення. Повернувся, аби податися геть, і почув, як по кам’яній підлозі котяться дерев’яні колеса.

Цей негучний звук оглушив його. З-за рогу з’явився візок — маленький столик на коліщатах, що прогинався під вантажем книг. Як зачарований Егерт не міг відірвати очей від палітурок, що мерехтіли золотом. Зверху лежав невеликий томик, замкнений на срібну скобу з маленьким тьмяним замочком. Якийсь час Солль здивовано його розглядав, потім здригнувся, наче від поштовху, і підвів очі.

Просто перед ним стояла Торія — він чітко бачив кожну рису, як і раніше, прекрасного обличчя. Високий комір чорного плаття закривав шию, волосся зібране було в просту, навіть недбалу зачіску, і тільки одне пасмо, що норовливо вибилося, падало на чисте, матове чоло.

Егерту захотілося, щоб кам’яні плити підлоги розступились і сховали