Ритуал, Марина та Сергій Дяченко

Арман ледь помітно всміхнувся. Промимрив самими губами:

— Так… Авжеж. Хіба буває більше добро… за викрадення з дому.

* * *

Наступного дня вона збігала на вежу, де на брилі землі, що ъъ колись приніс Арман-дракон, відцвітав «садок». Принцеса безжально повисмикувала всі вісім квіток, які іще цвіли, і, спорудивши з них кокетливий букет, потягла вниз, маючи намір прикрасити ним Арманову кімнату.

Він сидів на своїй скрині й меланхолійно розглядав розбиту об стіну руку. Посміхнувся назустріч Юті — й одразу ж насторожився. Спохмурнів чомусь. Відвернувся.

Принцеса збентежилась. Чим вона знову зуміла викликати його невдоволення?

Губи Армана страдницьки скривилися, і Юта вирішила, що йому знов погано. Із усіх ліків їй була знана лиш вода, тому вона одразу піднесла Арманові кухлик, палко бажаючи, щоб зілля допомогло.

Але випиті кілька ковтків не принесли, вочевидь, полегшення. Арман поперхнувся, і вода пролилася:

— Запах… Прокляття… Юто, вийди.

Ненависний запах квітів, густий, як патока, силоміць втискався в його ніздрі. Йому дуже не хотілося, щоб Юта була свідком його нудоти.

Принцеса нерішуче переступала з ноги на ногу, бгаючи в руках випадковий букет.

Арман став дихати ротом, і йому стало набагато легше. Юта подивилася на свої руки — і виявила раптом, що крутить у пальцях три тонкі стеблинки, а ще п’ять квіток — колишні ромашки — валяються на підлозі серед пелюсток, з них же й обірваних.

Дві із трьох вцілілих квіток були дзвіночки — добряче пожмакані. Третія виявилася непоказним, блідим бузкового кольору п’ятилисником. Скоряючись раптовому натхненню, Юта піднесла його до носа.

О так! Міський парфумер, який так часто догоджав і фрейлінам, і принцесам, і навіть самій королеві, дуже пишався парфумами під гучною назвою «Знемога», котрі сам же й виготовляв з пелюсток…

— Знеможник, — сказала Юта голосно. — Ця квітка називається знеможник. Вважають, що запах його викликає солодку знемогу, тому сільські дівчата носять його за пазухою, а шляхетні дами замовляють з нього парфуми…

Арман киснуло глянув на неї скоса, прогугнявив із затиснутим пальцями носом:

— Що ди кажеш? Звідки ти здаєш?

Юта тримала квітку знеможника за кінчик стеблинки — двома пальцями, униз голівкою, наче мертву пташину.

— Твоя жертва мала парфуми із знеможника. Тобі не ввижається, Армане. Ти не мариш, а дійсно відчуваєш…

— Дічого я де відчуваю!

Він хотів підхопитися, проте натомісць ледве встав, зачепивши ушкодженою рукою ребро скрині й засичавши від болю.

— Знаєш, — сказала Юта пошепки, — моїй сестрі Май в дитинстві часто снився вовк. Знаєш, такий страшний вовк із дитячих казок. Вона схоплювалася ночами, кричала… Мені тоді було років дванадцять, я була шибайголова, моя рогатка була завбільшки з маршальський жезл… Я сказала Май: не тікай від свого вовка. Давай разом його зустрінемо — віч-на-віч! Тобто обличчя на морду… Це було ввечері, Май заснула, а я сіла поруч з рогаткою напоготові… І ось, коли Май підхопилася й застогнала…

Арман слухав її, зупинившись посеред кімнати і, як і раніше, затискаючи пальцями ніс. Коли Юта натягнула уявну рогатку, він мимоволі послабив хватку й одразу закашлявся.

— Я закричала: Май, цілься межи очі!.. І як стрельну горіхом, свічник — на підлогу… Нянька прокинулася… А Май — нічого. Спала… Аж уранці прийшла до мене, щаслива, здох, каже, вовчисько… Розумієш?

Арман переводив погляд із серйозного Ютиного обличчя на обвислу квітку в її в руці.

— Хдо тебе давчив цьобу?

— Чому? А, в несправжнього вовка стріляти із справжньої рогатки? Ніхто. Само вийшло.

— Спали квідку, — зажадав Арман.

— Ні, — сказала Юта тихо, але твердо. — У тебе свій вовк, але ти ж не маленька дівчинка. Ти все повторюєш цій древній принцесі: іди, я тебе не чіпав… А ти не проганяй її, згадай усе ж таки, що там трапилося, і тоді…

Арман у два стрибки вискочив з кімнати. Опинившись на сходах, куди не дістався ще задушливий запах знеможника, він вигукнув:

— Перестань розмовляти із мною, наче з дитиною! Твій прадід ще ходив на горщик, коли я викрав її! Я повинен був її з’їсти, а не зумів! Мені двісті тридцять два роки, я можу за годину вщент спалить п’ять великих сіл… Я можу спустошити столиці трьох королівств, але що з того?

— Каміння, — тихо сказала Юта.

За дверима стало тихо.

— Що — каміння?

— Яке котиться.

— Звідки…

— Ти ж марив три дні.

— А ти підслуховувала?

— А хто б тебе водичкою напував?

— Водичкою?

Чути було, як Арман пирхнув. Продовження бесіди не сталося — через п’ять хвилин над руїнами веж важко здійнявся дракон, трохи припадаючи на одне крило.

Було тихо й темно, потроху спливала свічка, приліплена до стіни. Світла від неї було, ніби від гнилушки в темному лісі.

— Ти спи, — вже вкотре сказала Юта. На колінах у неї лежала пляшка із закупореною в ній квіткою знеможника.

Арман бачив у темряві тільки її силует — силует дівчини з розпущеним по плечах волоссям. Волосся в неї гарне — так м’яко струменіє, так велично спадає… А обличчя не видно. Ні, обличчя її буває навіть симпатичне, веселе і замріяне… Але зараз його не видно. Тільки очі виблискують і зуби.

— Ти спи, Армане. І згадуй той день.

Той день… Хіба ж легко — все життя гнати від себе спогади, щоб тепер намагатися викликати їх…

— Що ти робив зранку?

Ранок був сіренький, дощіло, і він вирішив, що не чекатиме на лицаря-визволителя. Це його перша принцеса, і він з’їсть її відразу. Ось чому вранці він з таким нетерпінням очікував вечора.

Він ще не звик бути сам. Батько його спочивав на дні моря, та й дід теж — відчувши наближення смерті, старий устиг залетіти так далеко від берега, як тільки зміг… Арман спустився в підземелля й знову, хвилюючись, прочитав напучування роду: досягни успіху в промислі.

— Як ти її викрав, пам’ятаєш?

Просто, швидко й цілком буденно. Вона прогулювалася в саду в супроводі служниці; він схопив був служницю, та вчасно помітив маленьку декоративну корону, що увінчувала зачіску її супутниці. Відпущена на травичку, служниця моторно залізла під кущ і звідти кричала: «Ось, ось принцеса! Не я, не я! Ось її високість!»

Принцеса не пручалася. Вона висіла в пазурах, немов ганчірочка, проте він все одно нервувавсв — боявся впустити або придушити надто сильно.

Корона її загубилася в піднебессі, руде волосся розтріпалося; він поставив її на ритуальний стіл, як навчав колись дід.

— …Ти спиш, Армане?

— Ні, — відгукнувся він глухо. — Давай… квітку.

— Зараз?

— Так.

Юта завовтузилася, намагаючись витягнути корок з порожньої пляшки; корок не піддавався, і Юта вдалася до зубів. Нарешті корок вискочив, тихенько пихкнувши,