Сакрал - Ірина Хомін

Зрештою вкляк на підлозі, а потім і заходився розгрібати речі, розкидані по килиму. Простирадло, сорочка, ще щось, здається, не його… А коли дістався телефону, той нарешті замовк. Заради справедливості, не усвідомлюючи, що робить, Валентин таки зняв слухавку і сказав своє «алло», та відразу поставив на місце наповнену гудком слухавку.

Спересердя глянув у стелю, а потім задивився на власне відображення у велетенському дзеркалі, яке було переднім покриттям довжелезної шафи у спальні. Слід сказати, дурнуватий вигляд був у нього зараз. Голий, втомлений, навколішки на підлозі та ще й з телефонним апаратом у руках. Страшенно боліла спина, і не тільки боліла — пекла, пашіла. Розім'яв пальцями м'язи потилиці, а потім встав і підійшов до дзеркала. Хотілося дуже знати, що ж сталося зі спиною. Його здогад підтвердився. Ну просив же не дряпати! Що ж скаже Тереза, коли гляне на ці довжелезні сліди від нігтів?

Сама винна. Треба було приїхати до Києва, коли пропонував. А в неї постійно якісь справи. Виставка. Теж мені, митець. Художниця від слова «худо». Одне слово, що киця хтіла, те й має.

Але не все так погано, добре, що сам у кімнаті. Випровадив-таки зранку ту дівку з квартири. Образилася, щоправда. Ну й нехай більше не потрапляє на очі. Таких, як вона, — хоч греблю гати.

Ось тільки виспатися не дали. Хто ж міг телефонувати? Якби телефонували у справах, так довго апарат би не займали. То щось інше…

Зателефонують вдруге, якщо їм так треба…

Другий дзвінок витягнув Валентина з ванни. В кімнаті вже було більш-менш прибрано, тож стало можливим присісти на край ліжка і обговорити нагальність проблеми в спокійній обстановці.

— Вибачте, що турбуємо, — почали на іншому кінці дроту.

Валентин промовчав, але кивнув. Мовляв, авжеж, завжди вибачаються перед тим, як завантажити власними проблемами.

За кілька секунд з'ясувалося, що телефонують зі Львова, з фірми Олександра Януша, і що більше говорили, то більше дивувався Валентин, адже зателефонувати попросили родичі померлого.

— Олександр Януш помер учора вночі, — продовжували по телефону і зараз-таки пояснили: — Серцевий напад. Ми не можемо знайти його доньку, а завтра похорон. Стало відомо, що ви плануєте з нею одружитися, тож виникла думка, може, вона з вами в Києві…

— Ні, її тут немає. Але стривайте, як то ви не можете її знайти? Вона мусить бути вдома, ну-у-у, може, вийти на кілька годин з квартири, от і все, а весь інший час…

— її немає. Родичі питали в сусідів. Вона вкрай рідко буває вдома. Немає по кілька діб. Вчора і сьогодні вночі її вдома не було!..

Даремно вони це сказали. Що перше приходить в голову чоловікові, коли йому кажуть, що наречена не ночує вдома?

Отож-бо.

Валентин винятком не став.

Ще мить покрутивши в руках слухавку, він буркнув щось на кшталт: «Я розберуся, коли похорон?» І поклав слухавку.

Отже, не ночує вдома.

У батька вона ніколи не залишається на ніч. Хіба знову поїхала в Карпати. Але ж виставка.

Чи, може, в неї хтось з'явився?

Так, найімовірніше.

От стерво. Жінки ніколи не можуть бути вірними! Чогось природа їм недодала. Почуття відповідальності, наприклад. І це вона хотіла стати його дружиною? Забагато честі для такої.

Чи, може, вона надумала покинути його? Перед самим весіллям!!!

Ще й старий Януш так невчасно помер. Кому ж тепер підуть його грошенята? Старий збив добрий капітал на своєму віку, є за що поборотися. І ця кішка, вірніше дурне немудре кошеня, вирішило раптом позбавити його всього.

«А, не в ті ігри бавишся, Терезо. Не вдасться. І ти, і грошенята твого батька будуть моїми. Тільки моїми. Навіть якщо доведеться пройти по трупах», — вирішив Валентин, набираючи домашній номер телефону Терези.

Коли за третім разом не відповіли, він переключився на мобільний. Кілька спроб закінчилися автоматичним скиданням. Навіть не рахував скільки. А коли вже вирішив, що мобілка в недосяжному для Терези місці, на іншому кінці раптом відповіли.

— Алло, — почувся чоловічий голос.

— Доброго дня, можна Терезу, власницю телефону? — Валентин намагався говорити якомога спокійніше.

— Її немає.

— А де вона?

— Ми не маємо такої інформації. Це СТО. Нам клієнт здав авто на ремонт. Машина вже готова.

— Клієнт чи клієнтка? — перепитав Валентин, підкреслюючи кожну букву.

— Клієнт.

— Олександр Януш?

— Ні.

— Хто?

— Ми не маємо права надавати таку інформацію.

Та й скинули.

Валентин не здавався. Спробував ще раз. Ще не було людей, з якими неможливо домовитися. Справа тільки в сумі — золоте правило бізнесу. І вирішення особистих проблем також.

Але на мобільному Терези більше не відповіли.

Тремтячими від нервів пальцями поспіхом набрав домашній телефон Олександра Януша. Довго чекати не довелося. Відповів, звичайно, не господар, але інформацію таки надали. Що знав, те й дізнався.

— Ні, вона не ночувала в батьковому будинку. За останніх кілька днів бувала тут тричі. Перед тим кілька тижнів взагалі не з'являлася…

— Вона була в Карпатах.

— Сьогодні зранку туди їздили люди, зараз її в Карпатах немає.

— І ніхто нічого…

— Не знає, — продовжили фразу за Валентина.

— Похорон післязавтра?

— Більше чекати не можемо.

— Я зараз же виїжджаю до Львова. Олександр мав стати моїм тестем, у нас були чудові стосунки, і я першочергово займуся пошуком Терези. Це вже сто відсотків.

«Це вже сто відсотків, — повторив собі недоречну фразу, коли поставив апарат на тумбочку і кинувся одягатися. — З-під землі дістану. Кого завгодно на ноги поставлю… Ти зі мною так не вчиниш».