Сакрал - Ірина Хомін

До речі, як вона потрапила до офісу Валентина? Тільки тепер Тереза усвідомила глибину питання. А як вона натрапила на Терезу в підземеллі? Можливо, якби Рома була старшою жінкою, це можна було б списати на якийсь досвід, знання… але вона була явно молодшою за Терезу. Менше двадцяти на вигляд.

— Ти теж… донька когось з тих, що…

— Був у групі? — продовжила Рома.

Дівчина кивнула.

— Ні.

Простіше було б, коли б теж виявилася «нащадком».

Як і Тереза.

Здавалося, зігріта чаєм, обвита тишею костелу і зажурена розповіддю, Рома добре розуміла, про що зараз думає Тереза. В які щілини буття намагається зазирнути. І від цього ставало ще сумніше.

— Борис не заслуговує на таку долю, — раптом вирвалося в Роми.

— Ти його знаєш?

— Ні.

— Таким тоном можна говорити тільки про знайому людину.

— Я просто поставила себе на його місце. — Рома відвернулася від дошкульного погляду Терези. — Тобі вже краще?

— Так.

Справді. Людина намагається тобі допомогти. Ризикує власним життям, аби витягнути з багна, куди закинула тебе доля. А ти ще й намагаєшся допекти власним цинізмом і розпитуванням. Попросили ж: не розпитуй. Ні. Все треба знати.

Та що б вона знала, якби не Рома? Тільки зараз потроху, мов розбита мозаїка, почала складатися якась цілісна картина.

— То що ж сталося там, за Межею? — спитала Тереза, переставши копирсатися в дівчині.

А та змучено глянула на Терезу і майже істерично зареготала:

— Вони вирішили зняти документальний фільм. Уявляєш, там! І знаєш, що вони фільмували? Ритуал розмови з демоном. Чи щось подібне до цього. Саме таку книжку з ритуалами привезли з собою Алєся та Марта. Марта була трішки молодшою, але вже зацікавлена тим, що так вивчали решта. Їй дозволили дивитися на виставу, розіграну п'ятьма. До того ж на випадок, якби з обладнанням було щось не те, Марта могла б направити камеру і все таке. — Рома болісно затулила руками обличчя і за мить мовила: — Найжахливіше те, що на ритуалі мали бути присутні лише п'ятеро. Кожен зі своєю роллю. Я не знаю, що було б, якби ритуал вдався. Але… їх було шестеро і щось пішло не так…

Рома раптово обірвала свою розповідь, глянула вгору і прислухалася, наче почула якийсь звук. Тереза, стривожена поведінкою співрозмовниці, теж насторожила власний слух, та відповіддю була тільки тиша. Блаженна церковна тиша.

— Що? — пошепки спитала Тереза.

У відповідь Рома закрутила головою, мовляв, «нічого», а потім знітилася і, схопивши ще повну чашку Терези, сказала:

— Треба віднести чашки.

Правда, схаменувшись, віддала чашку Терезі і за мить зникла десь в захристії.

А дівчина мовчки продовжувала сидіти і чекати на свою нову подружку. Вона навіть не спитала, куди Рома йде. Мало куди можна поспішати. Щось сталося, щось заболіло… в туалет, зрештою.

Зате звільнився час для осмислення подій.

Отож, як казав один із наших президентів: «Маємо те, що маємо». Тепер треба шукати шлях, як вибратися із «трясовини».

З одного боку, є зловісна сила давнини і якісь начебто люди (начебто, бо вони мертві — Тереза не мала сумніву), які ще невідомо, що хочуть. В одному можна бути впевненим на сто відсотків — вони полюють на неї. І можуть чекати на неї де завгодно — на вулиці, вдома, навіть при виході з костелу. З другого боку, на світі є Борис, який, можливо, може коректувати дії сили потойбіччя, він багато знає, добрий і допоможе їй. Ще є рома, яка теж щось знає, і чимало. Тереза подумала, що треба буде задати їй ще кілька запитань, як тільки вона повернеться, — наприклад, що потрібно демону особисто від неї. Ну і, звісно ж, на їхньому боці Бог, який сьогодні прихистив утікачок у своїй домівці. Він все бачить і все чує і повинен допомогти у нерівній боротьбі. В цьому Тереза не сумнівалася.

Втомлена і зігріта теплим чаєм, Тереза раптом відчула, як віддаляються її власні думки.

«Але як це?» — подумала вона і стрепенулася.

Дрімота ледь відпустила її зі своїх чіпких обіймів. З вікна вже ясно світило сонечко. (І коли встигло?) Та Роми все ще не було. І вся тиша у храмі, наче знущаючись, підказувала, що чекати марно.

Нарешті почулися довгоочікувані кроки, але, на жаль, вони належали не Ромі. Священик повільною старечою ходою підійшов до дівчини і ненав'язливо мовив:

— Через годину розпочнеться богослужіння. Якщо тобі потрібен відпочинок, можеш пройти в захристіє.

«Боже, — подумала Тереза, — невже в цьому світі ще є добрі люди?»

Спроквола встала з крісла і, подякувавши, відмовилася:

— Ні, отче, я піду додому. Навряд чи при світлі… різні ходять.

Священик не зрозумів.

— Я тобі відчиню.

Справді, за ними ж зачинили двері. А як же Рома?

— Ви не бачили моєї подруги? — спитала Тереза, хоч уже знала відповідь. — Вона віднесла чашку…

Священик похитав головою і здивовано розгледівся.

— Може, десь…

— Ні, не треба її шукати, — твердо мовила Тереза. — У неї свої таємниці.

Вже була далеко позаобідня пора, коли Валентин виявив бажання прокинутися. Власне, не за своїм бажанням — надто вже дошкуляв телефонний дзвінок. Але клятий апарат ще ж потрібно знайти! В післянічному розгардіяші це справа не з легких.

Рука метнулася в бік тумбочки, але там стояли лише фужери та пляшка недопитого шампанського, яка тут же злетіла на підлогу. Втримати пощастило лише один з фужерів, інший полетів услід за пляшкою і відразу ж розбився.

Надокучливий телефон на мить замовк і за секунду заново почав свою пісеньку.

— 1 не набридло? — з притиском