Ритуал, Марина та Сергій Дяченко
Коли він відійшов на два десятки кроків, гнила корма протяжно заскрипіла й завалилася, вивергнувши хмару потруху.
Була ніч — безмісячна. Юта стояла біля вікна комори із зовнішнього його боку, вчепившись у рідкі ґрати. Оце зараз вона прослизнула між прутами й тепер, завмерши, дивилася вниз. Внизу не було нічого — темрява, але принцеса знала, що там, у неї під ногами, ворушиться море.
Це — свобода, запевняла себе принцеса й стискала зуби, щоб вони не цокотіли. Один крок відокремлює її від свободи.
Навряд принцеса зважилася б ступити в безодню при денному світлі. Але в темряві ще страшніше — начебто провалюєшся в бездонну дірку… Вона щосили замружила очі та уявила Армана-дракона, як він регоче дико, а з пащі сиплються іскри… Уявила, охнула й полетіла вниз.
Море заковтнуло принцесу з неголосним виляском, обійняло, стисло, залило вуха й очі, і Юті перехопило подих від раптової холодної ванни — але ще в повітрі вона заходилася запекло рухати руками й ногами, і тому мокра її голова дуже швидко виринула на поверхню.
Одяг обліпив тіло й заважав рухатись. Вода вільно гуляла між підошвами сандалій та Ютиними стопами, і відчуття це було незручне й неприємне. Юта хапала повітря ротом і метушливо гребла долонями перед грудьми.
Море важко дихало — під час вдиху принцесу піднімало нагору, і, закинувши голову, вона могла бачити високе вікно, що світилося червоним. На видиху Юта провалювалася в глибоку яму, і тоді біля її обличчя ворушилися водорості — ними, як бурим килимом, було вкрито стіни замку, що йшли на глибину, древні величні стіни, у підніжжі яких борсалася зараз мокра принцеса.
Треба обігнути замок, але в який бік краще пливти? Юта сьорбнула морської води й закашлялася. Найважче позаду, позаду, позаду. Вона на волі, волі, волі. Обігнути замок, вибратися на кам’яну косу, дійти нею до берега, і нехай він спробує спіймати її в такій темряві… Дістатися до людських поселень — вона знову сьорбнула — і через два-три дні з’явитися додому… Побачити маму, батька — вона гребла щосили й уже трохи просунулася — Май, Вертрану…
Ліниво хлюпнула хвиля та відкинула принцесу на вихідну позицію.
Вранішнє сонце застало Юту в мішанині скель.
Всю першу половину ночі вона намагалася обігнути замок вплав та дістатися твердої землі. Зрештою море зглянулося над нею, і хвиля недбало жбурнула принцесу на вузеньку смужку кам’янистого пляжу, де вона тремтіла та збирала рештки сил всю другу половину ночі.
Коли небо стало світлішати, принцеса отямилася. Кровожерливий ящір поруч, вона все ще під стінами замку; треба було негайно й поспіхом рушати в дорогу.
І вона вирушила. Мокрі сандалії жорстоко муляли ноги, і довелося скинути їх по дорозі. Балахон, теж мокрий, нещадно обліпив принцесине тіло, але зняти ще й його Юта не наважилася.
Потроху розвиднювалось. Юта послизалася на камінні, обламувала нігті, оступалася й ковзалась, і рожеві стопи її незабаром стерлися до крові.
Найважче… позаду… Воля…
Їй було трохи незвично йти під небом і під вітром, і незабаром вона почала задихатися. Час було подумати про привал, коли камені раптом розступилися й під ноги принцесі лягла дорога.
Дорога! Забувши про втому, Юта бадьоро зашкутильгала вперед, задоволено помічаючи, що швидкість її зросла й великий берег поруч.
Їй пригадався вигляд згори — так і є, це та сама дорога, що тягнеться уздовж коси й незабаром поведе її далі від замку, від дракона, від усіх цих жахів… Але негайно майнула думка — але ж дорогу видно, як на долоні!
Уже геть розвиднілося. Юта озирнулася — ось він, замок, ще так близько, начебто й не збивала вона п’яти в кров, намагаючись швидше його спекатися.
Сховатися? У Юти потемніло в очах від думки, що цілий день до смерку їй доведеться сидіти в якій-небудь щілині. Та здоровий глузд був невблаганний — Арману досить просто здійнятися в небо, щоб побачити принцесу, яка подорожує пустельною дорогою.
Ніби у відповідь на її думки, над замком злетів дракон. Юта прекрасно бачила його загострений силует у косому промінні висхідного сонця.
Не встигнувши й подумати як годиться, Юта метнулася в сторону найближчого нагромадження каміння.
Брили, схожі на похилі кам’яні стовпи, відразу ж закрили її від неба й від Армана, проте принцеса пробиралася й продиралася вперед, гнана інстинктом жертви — сховатися. У якийсь момент їй здалося, що камені під ногами здригаються, ворушаться — вона не надала цьому значення.
Раптом валун, на який вона сміливо стала ногою, хитнувся й провалився вниз. Юта ледь встигла відскочити — але в цю мить каміння заворушилось.
Юта бачила в дитинстві, як у болоті тонула корова. Десятеро людей бігали навколо й метушилися, поки один з них сам не втрапив у трясовиння й відразу не провалився по пояс. Поки витягали його, корова потонула, протяжно заревівши перед смертю, так, що волосся ворушилися на голові…
Каміння, між яке втрапила Юта, подібне було хисткій трясовині. Один камінь ішов у землю — на його місце виповзав другий, мокрий, слизький. Дрібні камені занурювалися майже миттєво, великі валуни — повільно, але невпинно.
Вона не знала, куди бігти. Всі її думки, бажання, можливості були зосереджені на одному — перескочити на інший камінь. Не зісковзнути. Не оступитися. Не втрапити ногою в розколину. Вискочити. Вивернутися. Однак каміння — каміння гралося з нею, як кішка з мишкою. Повільний ритм, якому підкорялися всі ці потопаючі й виникаючі валуни, непомітно прискорювався.
Вона плуталася в мокрому низі балахона. Камені зникали в безодні, немов льодяники в пельці ласуна, і вистрибували на поверхню, наче поплавці щасливого рибалки. Хоч куди падав зацькований Ютин погляд — скрізь ходором ходили сірі спини валунів, визиваючи в пам’яті штовханину на ринковій площі.
Вкотре викрутившись, вона кинулася грудьми на круглий камінь завбільшки як великий бик. Камінь знущально хитнувся й повільно, по волосині, став іти в землю.
— Рятуйте! — закричала Юта.
Вона майже не мала голосу. Метушилися камені, відтискуючи один одного. Навкруги стояв нестерпний скрегіт — начебто сама земля, змучена гарячкою, скреготіла зубами.
— Рятуйте!
Великий камінь пішов у землю до половини. Довкола нього, мов бульбашки в казані з окропом, виникали й провалювалися дрібніші камінці.
— Допоможіть… — сказала Юта пошепки. — Хто-небудь…
Камінь провалився на дві третини. Вона гарячково озиралася — перескочити кудись було немислимо. Там і тут задоволено чавкала трясовина, ковтаючи валуни й випльовуючи їх, немов вишневі кісточки.
— Ой, мамо… — прошепотіла Юта. — Ой, Армане…
Дрібні камінці, стираючи свої боки на порох, навалювалися на потопаючий великий камінь. Юта занурювалася в землю разом з ним, а сонце піднімалося, а небу
