Буря Мечів - Джордж Мартін

— Звідки ти можеш усе це знати? — поцікавився княжич Оберин.— Чого б це Куцю звіряти такі плани жінчиній покоївці?

— Я дещо підслухала, мілорде,— сказала Шей,— і міледі, бува, проговориться. Та найбільше я почула з його власних вуст. Я була не тільки покоївкою леді Санси. Я була його повією — весь час тут, на Королівському Причалі. Зранку, в день весілля, він затягнув мене в підвал, де драконові черепи, і порав мене там, просто серед чудовиськ. А коли я заплакала, він сказав, що я маю бути вдячна, бо не кожній дівчині випаде бути повією в короля. Отоді він і розповів мені, як збирається стати королем. Сказав, що бідолашний хлопчик Джофрі ніколи не пізнає свою наречену, як він пізнав мене,— вона почала схлипувати.— Я не хотіла бути повією, мілорди. Я саме мала одружитися. Зі зброєносцем, гарним бравим хлопцем, шляхетного роду. Але Куць побачив мене на Зеленому Зубці й поставив хлопця, з яким я збиралася побратися, на передній край авангарду, а коли той загинув, послав дикунів, щоб привели мене в його намет. Шагу, того здорованя, і Тимета, що з випаленим оком. Сказав, що як я не задовольню його, він віддасть мене їм. А тоді він привіз мене в місто, щоб я була близько, коли він мене захоче. Він мене змушував такі ганебні речі робити...

— Які саме? — зацікавився княжич Оберин.

— Огидні,— сльози повільно покотилися по гарненькому личку, і всім чоловікам у залі, без сумніву, одразу закортіло пригорнути Шей і втішити.— Ротом і... не тільки, мілорде. Всім моїм тілом! Він мене порав, як тільки хотів, і... ще змушував мене казати, який він великий. «Мій велет», доводилося мені кликати його, «мій велет Ланістер».

Перший розреготався Освальд Кетлблек. Сміх підхопили Борос і Мірин, тоді Серсі, сер Лорас, а потім стільки лордів і леді, що й не порахувати. Від наглого вибуху веселощів зарипіли крокви й затрусився Залізний трон.

— Це правда,— запротестувала Шей.— «Мій велет Ланістер».

Сміх вибухнув удвічі гучніше. Губи розтягувалися в посмішках, трусилися животи. Дехто реготав так, що шмарклі з носа летіли.

«Я вас усіх врятував,— думав Тиріон.— Врятував це бісове місто й усі ваші нікчемні життя». У тронній залі були сотні людей, і всі вони сміялися — окрім його батька. Принаймні так здавалося. Навіть Червоний Гад здавлено пирхав, а в Мейса Тайрела був такий вигляд, наче в нього зараз пуп трісне, та лорд Тайвін Ланістер сидів між них, наче з каменю вирізьблений, склавши пальці під підборіддям.

Тиріон ступив уперед.

— Мілорди! — крикнув він. Довелося кричати, якщо він хотів, щоб його почули.

Батько підніс руку. Помаленьку в залі затихло.

— Заберіть цю брехливу хвойду з моїх очей,— сказав Тиріон,— і я зроблю вам ваше зізнання.

Лорд Тайвін кивнув і махнув рукою. Шей мала переляканий вигляд, коли її оточили золоті плащі. Коли її повели з зали, вона стрілася з Тиріоном очима. Що він побачив у тому погляді — сором чи страх? Цікаво, а що їй пообіцяла Серсі? «Отримаєш золото або коштовності — чого ти там попросила,— думав Тиріон, спостерігаючи, як віддаляється її спина,— та ще до кінця місяця розважатимеш золотих плащів у касарнях».

Тиріон поглянув просто у батькові тверді зелені очі з холодними золотими цятками.

— Винен,— сказав він,— дуже винен. Ви це хотіли почути?

Лорд Тайвін нічого не відповів. Мейс Тайрел кивнув. Княжич Оберин мав трохи розчарований вигляд.

— Ви зізнаєтеся, що отруїли короля?

— І близько ні! — відповів Тиріон.— У смерті Джофрі я не винен. Але я винен у гіршому злочині,— він зробив крок до батька.— Я народився. Жив. Я винен у тому, що я карлик, зізнаюся. І байдуже, скільки разів мій добрий батечко пробачив мене, я так і лишався ницим.

— Це безглуздо, Тиріоне,— заявив лорд Тайвін.— Кажи по суті справи. Тебе судять не за те, що ти карлик.

— Отут ви помиляєтеся, мілорде. Мене все життя судять за те, що я карлик.

— Ти не маєш що сказати на свій захист?

— Тільки одне: я цього не робив. Але тепер я про це шкодую,— він обернувся до зали — цього моря блідих облич.— Я шкодую, що не маю отрути для вас усіх. Мені шкода, що я не те чудовисько, за яке ви мене маєте, але як уже є! Я не винен, але справедливості мені тут не домогтися. Ви не лишаєте мені вибору, як уповати на богів. Я вимагаю суду через двобій.

— Ти геть здурів? — спитав батько.

— Ні, порозумнішав. Я вимагаю суду через двобій!

Люба сестричка була неймовірно задоволена.

— Він має на це право, мілорди,— нагадала вона суддям.— Нехай розсудять боги. Сер Грегор Кліган заступить Джофрі. Він позавчора повернувся в місто, щоб віддати свій меч мені на службу.

На мить обличчя лорда Тайвіна так потемніло, що Тиріон подумав, чи, бува, і батько не ковтнув отруєного вина. Лорд Тайвін грюкнув кулаком по столу, бо від люті не міг говорити. Тож до Тиріона обернувся Мейс Тайрел і запитав:

— У вас є заступник, який готовий захищати вашу невинуватість?

— Так, мілорде,— звівся на ноги княжич Оберин.— Карлик цілком переконав мене.

Від галасу, що здійнявся в залі, можна було оглухнути. Тиріону особливо приємно було побачити несподіваний сумнів у очах Серсі. Тільки коли сотня золотих плащів почала гупати списами в підлогу, зала вгамувалася. Та на той час лорд Тайвін Ланістер уже оговтався.

— Відкладемо це на завтра,— залізним голосом заявив він.— Я умиваю руки.

Він кинув на сина-карлика холодний сердитий погляд і широким кроком рушив із зали через королівські двері позаду Залізного трону, а з ним і його брат Кеван.

Згодом, повернувшись у камеру, Тиріон налив собі кубок вина й послав Подрика Пейна по сир, хліб і оливки. Він сумнівався, що зараз зможе проковтнути щось поживніше. «А ти гадав, я смиренно здамся, батьку? — запитав він у тіні, яку свічки намалювали на стіні.— А я занадто схожий на тебе». Він відчував дивне умиротворення, видерши владу над життям і смертю з батькових рук і вклавши її в руки богів. «Звісно, якщо боги існують і якщо їм не начхати. Якщо ж ні, то я в руках дорнянина». Хай що станеться, а Тиріона тішило бодай те, що він розтрощив батькові плани на друзки. Якщо