Буря Мечів - Джордж Мартін
— Стріломети,— скомандував він.— Катапульти.
Дротики зі стрілометів впинались у шкури дуже глибоко, але зашкодили вони не більше, ніж вогненні. Каміння відскакувало від склепіння черепахи, лишаючи тільки вм’ятини у товстому шарі шкур. Може, її міг би розвалити камінь з метавки, але одна з машин і досі стояла поламана, а до того місця, куди летіло каміння з другої, дикуни вже й не підходили.
— Джоне, вона так і їде,— мовив Оуен Одоробало.
Джон і сам це бачив. Дюйм по дюйму, ярд по ярду черепаха повзла ближче — гриміла, гуркотіла й гойдалася, перетинаючи поле побоїща. Щойно дикуни притулять її до Стіни, вона забезпечить їм повний захист, поки вони довбатимуть сокирами квапливо полагоджені зовнішні двері. Уже всередині, під кригою, вони розчистять тунель від мотлоху за кілька годин, і тоді для них лишиться тільки одна перешкода — двоє залізних ґрат, кілька напівзамерзлих трупів і скількись там братів, яких виставить їм на дорозі Джон — битись і вмирати у темряві.
Ліворуч катапульта з глухим стуком жбурнула в повітря каміння. Воно градом посипалося на черепаху, без жодної шкоди для неї відскакуючи навсібіч. Дикунські лучники з-поза прикриттів так і сипали стрілами. Одна з них уп’ялася в обличчя солом’яного солдата, і Пип мовив:
— Четверта у «Ватта з Довгого озера»! У нас нічия!
Наступна стріла просвистіла йому повз вухо.
— Тьху! — крикнув він униз.— Я в турнірі участі не беру!
— Шкури не горять,— сказав Джон більше для себе, ніж для інших. Отож єдина надія — спробувати розбити черепаху, коли вона дістанеться Стіни. Для цього потрібні валуни. Хай яка ця черепаха міцна, велика кам’яна брила, якщо впаде просто на неї з висоти семисот футів, просто мусить завдати якоїсь шкоди.— Грене, Оуене, Кегзе, час!
Уздовж колиби вишикувалася дюжина міцних дубових барил. Вони були повні битого каміння — шутеру, яким брати зазвичай посипали доріжки на Стіні, щоб не ковзати. Вчора, угледівши, що вільні люди натягують на черепаху овчини, Джон звелів Грену поналивати в барила по вінця води. Вона просочиться між битого каміння, й за ніч усе барило замерзне намертво. Кращого «валуна» їм усе одно не дістати.
«Для чого їх заморожувати? — запитав Грен.— Чого не скинути, як є?»
«Якщо вдаряться об Стіну, не долетівши до землі,— відповів Джон,— каміння просто порозсипається. А нам же не хочеться просто засипати сучих синів рінню?»
Джон разом з Греном приклав плече до одного барила, а Оуен з Кегзом боролися з другим. Удвох вони розкачали його, щоб зламати лід, який наріс під денцем.
— Клята штука важить тонну! — мовив Грен.
— Перекинь набік і коти,— порадив Джон.— Обережно, бо якщо тобі ногу переїде, закінчиш, як Зайвий Чобіт.
Щойно барило поклали набік, Джон узяв смолоскип і поводив ним понад поверхнею Стіни, щоб трохи розтопити лід. По воді барило котити було легше. Навіть занадто легко: вони мало не впустили його. Однак учотирьох, об’єднавши зусилля, спромоглися підкотити барило до краю і там поставити сторчма.
Над брамою вже вишикувалося чотири великі дубові барила, коли Пип крикнув:
— Черепаха вже біля дверей!
Тримаючись за поранену ногу, Джон визирнув через край. «Гурдиції, Маршеві слід було збудувати гурдиції». Скільки всього слід було зробити! Дикуни відтягали геть від брами мертвих велетів. Кінь з Маллі скидали на них каміння, і Джонові навіть здалося, що якийсь чоловік упав, та каміння було замале, щоб завдати шкоди самій черепасі. Цікаво, думав Джон, що робитимуть вільні люди з мамонтом, який перегородив дорогу,— і тут він побачив. Черепаха завширшки була майже як добра хата, отож вони просто перетягли її через тушу. Тут у нього підкосилася нога, але Кінь устиг схопити його за руку й відтягнути від краю.
— Не можна так далеко вистромлюватися,— мовив хлопець.
— Слід було нам гурдиції збудувати.
Джонові здалося, що він уже чує цюкіт сокир об дерево, та насправді, мабуть, то в нього просто у вухах дзвеніло від страху. Він глянув на Грена.
— Давай.
Грен підійшов до барила, притулився плечем, крекнув — і почав штовхати. Оуен з Маллі кинулися допомагати йому. Виштовхали барило на фут, тоді на другий. І тут раз — його вже немає.
Дорогою — бах! — воно гупнулося об Стіну, а тоді — набагато гучніше — почувся тріск і хруст розтрощеного дерева, а далі — крики й вереск. Шовк заулюлюкав, Оуен Одоробало пустився в танок, а Пип, звісившись, гукнув:
— У черепасі було повно кролів! Глядіть, як вистрибують!
— Ще одне! — гаркнув Джон, і Грен з Кегзом двигнули плечами наступне барило, скидаючи його вниз.
Поки поскидали всі заготовлені барила, передня частина Мансової черепахи являла собою цілковиту руїну, а з другого кінця сипалися дикуни, тікаючи в табір. Шовк підхопив арбалет і послав їм навздогін кілька стріл, підганяючи. Грен посміхався в бороду, Пип жартував, адже сьогодні ніхто не помре.
«Але вже завтра...» Джон глянув на колибу. Там, де ще кілька хвилин тому стояло дванадцять барил, залишилося всього вісім. Тут він відчув, наскільки втомився і як сильно болить нога. «Треба поспати. Бодай кілька годин». Можна піти до мейстра Еймона попросити трохи сновійного вина: це має допомогти.
— Я спускаюся в Королівську вежу,— сказав Джон хлопцям.— Покличете, якщо Манс знову щось вигадає. Пипе, ти на Стіні за старшого.
— Я? — здивувався Пип.
— Він? — здивувався Грен.
Усміхнувшись, Джон поїхав униз у клітці.
Кухоль сновійного вина і справді допоміг. Не встиг Джон розтягнутися на вузькому ліжку, як його здолав сон. Сни були дивні й безформні, повні чудернацьких голосів, криків і зойків, сурми бойового ріжка — низької й гучної, на одній басистій ноті, яка повисла в повітрі.
Коли Джон прокинувся, небо за стрільницею, яка правила йому за вікно, було чорне, а над Джоном стояло четверо незнайомців. Один з них тримав ліхтар.
— Джоне Сноу,— сказав найвищий з чотирьох,— взувайте чоботи та йдіть за нами.
Спросоння він був подумав, що Стіну, поки він спав, якимсь чином узяли — може, Манс Рейдер вислав уперед ще велетів або ще одну черепаху й таки пробився крізь браму. Але, протерши очі, він збагнув, що всі незнайомці в чорному. «Це вояки Нічної варти»,— збагнув Джон.
— Іти за вами? А ви хто?
Високий махнув
