Буря Мечів - Джордж Мартін

Поряд з сером Грегором Серсі сама здавалася мало не дитиною. У своїх обладунках Гора-на-коні був просто нелюдських розмірів. Під довгим жовтим сюрко з трьома чорними собаками Кліганів ховалася вдягнена на кольчугу тяжка кіраса — тьмяна сіра криця, пом’ята й пощерблена в боях. Під низом обов’язково буде дублена шкіра й шар стьобаної підкладки. До латного коміра кріпився великий шолом з пласким верхом, з продухами для рота й носа та з вузькою щілиною для очей. На гребені красувався кам’яний кулак.

Якщо сер Грегор і був поранений, через весь двір Тиріон цього не помітив. «У нього такий вигляд, наче він з каменю витесаний». Перед ним у землю був застромлений дворучний меч — шість футів подряпаного металу. Велетенські долоні сера Грегора, закуті в латні рукавиці з гофрованої криці, стискали хрестовину обабіч руків’я. Побачивши Грегора, зблідла навіть коханка княжича Оберина.

— І ти збираєшся битися з оцим? — спитала Еларія Санд, стишивши голос.

— Я збираюся оце вбити,— безтурботно відповів їй коханець.

У цю поворотну мить Тиріона теж не полишали сумніви. Дивлячись на княжича Оберина, він піймав себе на тому, що волів би ліпше, аби його захищав Брон... а ще краще — Джеймі. На Червоному Гаді захист був легкий: поножі, наручники, латний комір, сталевий гульфік. Та в цілому Оберин був одягнений у гнучку шкіру та пливкі шовки. На кольчугу він надів лускату броню з блискучої міді, та і кольчуга, і броня навіть разом не забезпечать йому й чверті захисту, який дає Грегорова тяжка кіраса. Шолом без заборола був приблизно такий самий ефективний, як півшолом,— він навіть наносника не мав! Круглий сталевий щит княжича був начищений до блиску, а на гербі красувалося сонце, протяте списом, з червоного, жовтого й білого золота і з міді.

«Крутися навколо нього, поки не втомиш його так, щоб він і руки не міг піднести, а тоді перекинеш його на спину». Схоже, Червоний Гад обрав ту саму тактику, що й Брон. От тільки перекупний меч не до кінця усвідомлював небезпеку такої тактики. «Сьоме пекло, я дуже сподіваюся, що ти знаєш, що робиш, змію».

Біля Вежі правиці, посередині між заступниками, збудували поміст. Саме там сидів лорд Тайвін з братом, сером Кеваном. Короля Томена ніде не було видно; бодай за це Тиріон був вдячний.

Лорд Тайвін кинув побіжний погляд на свого сина-карлика, тоді підніс руку. Дюжина сурмачів заграла фанфару, щоб змусити натовп затихнути. Пошкандибав уперед верховний септон у своєму високому кришталевому вінці й помолився, щоб Отець небесний допоміг розсудити, а Воїн дав сили руці того, хто битиметься за правду. «Тобто за мене»,— хотілося крикнути Тиріону, та всі ж тільки розсміються, а він уже до смерті втомився від сміху.

Сер Озмунд Кетлблек приніс Клігану щита — масивну дубову дошку, облямовану чавуном. Коли Гора-на-коні просунув руку в ремінь, Тиріон побачив, що пси Кліганів замальовані. Сьогодні вранці сер Грегор виступав під семикінечною зіркою, яку андали привезли у Вестерос, перетнувши вузьке море, щоб звоювати перших людей і їхніх богів. «Яка побожність, Серсі, тільки сумніваюся, що на богів це справить враження».

Суперників розділяло п’ятдесят футів. Княжич Оберин наступав швидко, зате сер Грегор — зловісно. «Земля не труситься у нього під ногами,— сказав собі Тиріон.— Це просто в мене серце тріпотить». Коли суперників розділяло вже десять футів, Червоний Гад, зупинившись, гукнув:

— Вам сказали, хто я такий?

— Якийсь мрець,— задихано буркнув Кліган, непохитно ідучи далі.

Дорнянин ковзнув убік.

— Я — Оберин Мартел, княжич Дорнський,— сказав він, коли Гора обернувся, щоб не спускати його з ока.— Князівна Елія була мені сестрою.

— Хто? — перепитав Грегор Кліган.

Довгий Оберинів спис метнувся вперед, але сер Грегор підставив під вістря щит, відбив удар убік і рогом попер на княжича, розмахуючи великим мечем. Неушкоджений дорнянин крутнувся геть. Метнувся спис. Кліган рубонув по ньому, але Мартел устиг його забрати, а тоді штрикнути ще раз. Метал чиркнув об метал: гостряк списа ковзнув по грудях Гори, розтинаючи сюрко й лишаючи довгу ясну подряпину на криці під низом.

— Елія Мартел, князівна Дорнська,— засичав Червоний Гад.— Ти її зґвалтував. І зарізав. І вбив усіх її дітей.

Сер Грегор крекнув. Щосили замахнувся мечем, цілячи дорнянину в голову. Княжич Оберин легко уникнув удару.

— Ти її зґвалтував. І зарізав. І вбив усіх її дітей.

— Ви сюди балакати чи битися прийшли?

— Я прийшов почути твоє зізнання,— Червоний Гад швидко штрикнув Гору в живіт, але без результату. Грегор рубонув — і теж промахнувся. Довгий спис пірнув уперед, якраз над його мечем. Мов зміїний язик, спис літав туди-сюди, начебто завдаючи удар знизу й натомість поціляючи вгорі, штрикаючи в міжніжжя, щит, очі. «Ну, принаймні з Гори чимала мішень»,— подумав Тиріон. Промахнутися княжичу Оберину було важко, але жоден його удар не міг пробити товстої кіраси сера Грегора. Дорнянин усе кружляв, штрикав, відскакував назад, змушуючи здорованя весь час розвертатися. «Кліган не може за ним встежити». Проріз у шоломі Гори був зовсім вузький і серйозно обмежував видимість. Оберин уміло користався з цього, а ще з довжини свого списа і власної спритності.

Так тривало, здавалося, дуже довго. Суперники туди-сюди рухалися двором, кружляючи по спіралі: сер Грегор рубав повітря, а Оберинів спис тицявся йому в руку, в ногу, двічі у скроню. Великий дубовий Грегорів щит теж своє отримав, аж з-попід зірки прозирнула собача голова, а в одному місці взагалі була наскрізна дірка. Час від часу Кліган кректав, а одного разу Тиріон почув, як він вилаявся, та в цілому він бився в похмурій мовчанці.

На відміну від Оберина Мартела.

— Ти її зґвалтував,— гукав він, роблячи підманний маневр.— І зарізав,— казав він, ухиляючись від замашного удару знизу.— І вбив усіх її дітей,— кричав він, з силою стромляючи гостряк списа велету в шию, але той зі скреготом зісковзував з товстої криці латного коміра.

— Оберин з ним грається,— сказала Еларія Санд.

«Дурні ігри»,— подумав Тиріон.

— Ця Гора ну занадто вже висока, щоб комусь бути за іграшку.

По периметру двору юрма глядачів тиснулася ближче до двох суперників — дюйм по дюйму, щоб краще бачити. Королівська варта намагалася втримати людей, силою відштовхуючи роззяв великими білими щитами, але роззяв були сотні, а вояків у білих обладунках — тільки шестеро.

— Ти її зґвалтував,— княжич Оберин вістрям списа відбив лютий