Буря Мечів - Джордж Мартін
— Ви пригадуєте історію, яку я розповів вам у першу нашу зустріч, Куцю? — запитав княжич Оберин, у той час як Байстрюк з Богомилості опустився навколішки, застібаючи на ньому поножі.— Це ж не тільки через ваш хвостик ми з сестрою приїхали в Кичеру Кастерлі. Ми, так би мовити, поїхали на пошуки пригод, які завели нас у Зорепад, Арбор, Старгород, на Щитові острови, у Крейкгол і нарешті в Кичеру Кастерлі... та по правді шукали ми шлюбу. Доран був заручений з леді Мелларіо Норвоською, отож він лишився в Сонцесписі за каштеляна. Ми з сестрою ще не мали суджених.
Елія була в захваті. Вона була саме в тому віці, коли тягне подорожувати, а делікатне здоров’я їй цього раніше не дозволяло. Я ж розважався тим, що кпив із сестриних залицяльників. Ліпив їм прізвиська: лорд Косоокий Коротун, панич Плямкало, одного я називав Ходячий Кит — щось таке. Єдиний більш-менш пристойний серед них був юний Бейлор Гайтавер. Симпатичний хлопець, сестра мало не закохалася в нього, якби він на біду одного разу в нашій присутності не перднув. Я одразу ж дав йому прізвисько Бейлор Буревій, і відтоді Елія не могла на нього без сміху дивитися. Малим я був ще тим чудовиськом, комусь варто було втяти мого лихого язика...
«Атож»,— подумки погодився Тиріон. Бейлор Гайтавер уже не такий юний, але й досі спадкоємець лорда Лейтона,— заможний, вродливий, та й лицар з чудовою репутацією. Бейлор Білозубий — ось як його прозивають тепер. Якби Елія вийшла за нього, а не за Рейгара Таргарієна, може, ростила б нині в Старгороді діточок. Цікаво, думав Тиріон, скільки життів звіяло тим «буревієм»?
— Кінцевим пунктом нашої подорожі був Ланіспорт,— провадив княжич Оберин, а сер Аррон Коргайл допоміг йому вдягнути стьобану сорочку й почав шнурувати її на спині.— А ви знали, що наші матері були знайомі з незапам’ятних часів?
— Пригадую, що вони ще дівчатами разом були при дворі. Фрейлінами у королівни Рейли?
— Атож. Я так думаю, що це наші матері про все змовилися. Панич Плямкало та іже з ним, а також різноманітні прищаві юні панночки, яких демонстрували мені, були просто горішками перед обідом, для збудження апетиту. А головну страву нам мали подати в Кичері Кастерлі.
— Серсі та Джеймі.
— Який розумний карлик! Ми з Елією, звісно, були трохи старші. Вашим брату й сестрі на той час було не більш як вісім-дев’ять років. Але різниця у п’ять-шість років не така вже й велика. Та й у нас на кораблі була вільна каюта, дуже гарна — такі тільки для осіб високого роду тримають. Так наче у нас був намір забрати когось із собою в Сонцеспис. Наприклад, малого пажа. Або фрейліну для Елії. Ваша леді-мати хотіла заручити Джеймі з моєю сестрою або Серсі зі мною. А може, і те, і те.
— Може,— сказав Тиріон,— але мій батько...
— ...правив Сімома Королівствами, а вдома ним правила його леді-дружина; принаймні так завжди казала мама,— княжич Оберин підніс руки, щоб лорд Дагос Манвуді та Байстрюк з Богомилості змогли через голову натягнути на нього кольчугу.— У Старгороді ми дізналися про смерть вашої матінки та про чудовисько, яке вона вродила. Ми вже мало назад не повернули, але наша мати вирішила все-таки плисти далі. Про те, як «гостинно» нас зустріли в Кичері Кастерлі, я вже вам розповідав.
От тільки я не розповів вам, що наша мати, вичекавши для пристойності, все-таки зробила вашому батькові шлюбну пропозицію. Через багато років, на смертному ложі, вона розказала мені, що лорд Тайвін грубо відмовив їй. Його дочка призначена королевичу Рейгару, повідомив він. А коли вона спитала про Джеймі, чи не візьме він за дружину Елію, батько натомість запропонував вас.
— А цю пропозицію вона сприйняла як образу.
— Це й була образа. Навіть ви це маєте розуміти, правда?
— О, певна річ.
«Все це тягнеться з давніх-давен,— подумав Тиріон,— з наших матерів і батьків, ба ще з їхніх матерів і батьків. Ми — ляльки на ниточках у тих, хто прийшов у світ перед нами, а одного дня наші діти заберуть ці ниточки в нас і продовжать ляльковий танок».
— Ну що ж, королевич Рейгар одружився з Елією Дорнською, а не з Серсі Ланістер з Кичери Кастерлі. Тож, я так розумію, у цьому двобої перемогла ваша матір.
— Вона теж так думала,— погодився княжич Оберин,— але батько ваш не з тих, хто забуде таку зневагу. Колись він дав цей урок лорду й леді Тарбекам і Рейнам Кастамерським. А на Королівському Причалі він дав цей урок моїй сестрі... Шолом, Дагосе.
Манвуді простягнув йому шолом — високий і золотий, з мідним диском на чолі — сонцем Дорну. Забороло зняли заздалегідь, побачив Тиріон.
— Елія з дітьми довго чекала на правосуддя,— княжич Оберин натягнув м’які червоні шкіряні рукавиці та знову взяв свого списа.— Але сьогодні вони його таки побачать.
Для двобою обрали зовнішній двір. Тиріону, щоб не відставати від довгоногого княжича Оберина, довелося бігти підтюпцем. «А змій нетерплячий,— подумав він.— Будемо сподіватися, що й отруйний». День був сірий і вітряний. Сонце намагалося продертися крізь хмари, але Тиріон не взявся би передбачити, хто переможе в цьому двобої, як і в тому, від якого залежало його життя.
Складалося таке враження, наче поглянути, житиме чи помре Тиріон, зійшлася тисяча людей. Вони стояли на мурах і штовхалися на сходах фортець і веж. Вони визирали з дверей стаєнь і з вікон, дивилися з мостів, балконів і дахів. А двір був так натоптаний людьми, що золотим плащам і лицарям королівської варти довелося відпихати їх, щоб звільнити місце для поєдинку. Дехто навіть приніс крісла, щоб дивитися з комфортом, а хтось просто присів на діжки. «Треба було це в Драконячому Лігві влаштувати,— кисло подумав Тиріон.— По пенсу з людини назбирали б і на весілля Джофрі, і на похорон». Дехто з глядачів навіть усадовив собі на плечі малих дітей, щоб їм краще було видно. Побачивши
