Буря Мечів - Джордж Мартін
— Готова, ні? — запитав Грен.
— Майже,— Джон відштовхнув «око».— Швидше за все, приїде сюди вже сьогодні. Ви налили барила?
— Всі до єдиного. За ніч вони добре замерзли, Пип перевіряв.
Грен дуже змінився й мало нагадував незграбного здорованя з червоною шиєю, з яким колись потоваришував Джон. Він виріс на пів-фута, поширшав у грудях і плечах і не підрізав ні волосся, ні бороди з самого Кулака Перших Людей. Так він і справді здавався здоровенним і зарослим як тур — цим прізвиськом нагородив його сер Алісер Торн ще під час навчання. Але нині він мав утомлений вигляд. Коли Джон це зауважив, він кивнув.
— Усю ніч слухав їхні сокири. Взагалі не міг заснути від тої рубанини.
— То йди спи зараз.
— Не треба мені...
— Треба. Ти мені потрібен відпочилий. Іди, все одно бій я тобі проспати не дам,— Джон силувано усміхнувся.— Ти ж єдиний здатен зрушити з місця ті кляті діжки.
Грен пішов собі, щось бурмочучи, а Джон повернувся до підзорної труби й почав роздивлятися табір дикунів. Час до часу над головою пролітала стріла, але він уже навчився не звертати на них уваги. Віддаль була чимала, а кут незручний, тож шанси поцілити були невисокі. Джон так і не побачив Манса в таборі, зате запримітив біля черепахи Тормунда Велетозгуба з двома синами. Сини боролися з мамонтовою шкурою, а сам Тормунд, кусаючи від смаженої козиної ноги, горлав накази. В іншому місці Джон угледів дикунського шкуроміна Варамира Шестишкурого: той гуляв між дерев у товаристві свого тінь-кота.
Почувши брязкіт ланцюгів коловороту й рипіння залізних дверей клітки, Джон здогадався, що Гоб, як і щоранку, приніс сніданок. Але від вигляду Мансової черепахи в Джона пропав апетит. Олія вже закінчилася вся, останню діжку смоли скинули зі Стіни дві ночі тому. Скоро забракне і стріл, а майстрів-лучників, щоб наробити більше, не лишилося. А позавчора вночі прилетів крук із заходу, від Деніса Малістера. Бовен Марш гнав дикунів аж до Тінявої вежі, ба навіть далі, до темної Прірви. На Мосту Черепів він зіткнувся з Плаксієм з трьома сотнями дикунів і переміг у кривавій битві. Але перемога далася йому нелегко. Полягло понад сотню братів, серед них і сер Ендрю Тарт з сером Аладейлом Вінчем. Самого ж Старого Граната доправили в Тіняву вежу дуже пораненого. Мейстер Малін лікує його, але мине чимало часу, перш він зможе повернутися в Чорний замок.
Почувши це, Джон на найкращому коні відіслав Зі у Кротівку — просити селян допомогти людьми на Стіні. Вона так і не повернулася. Коли ж він за нею послав Маллі, той, повернувшись, доповів, що Кротівка спустіла, навіть бордель. Швидше за все, Зі поїхала за селянами королівським гостинцем. «Може, нам усім так слід було вчинити»,— похмуро подумав Джон.
Голодний, не голодний, а він примусив себе поїсти. Досить того, що він не спить, а ще й без їжі він довго не протягне. «Крім того, може, це останній мій сніданок. Може, це для нас усіх останній сніданок». Отож Джон уже встиг натоптати собі черево хлібом, шинкою, цибулею і сиром, коли почув крик Коня:
— Їде!!!
Нікому не довелося питати, що саме їде. І «мирське око» Джонові не знадобилося, щоб побачити те, що виповзало з-поміж наметів і дерев.
— Не дуже-то воно схоже на черепаху,— зауважив Шовк.— Черепахи хутра не мають.
— Переважно коліс вони теж не мають,— зронив Пип.
— Сурміть у ріжок,— наказав Джон, і Кегз подав два довгі сигнали, щоб побудити Грена й нічних чатових, які зараз спали. «Боги бачать, нас і так мало». Джон поглянув на Пипа, Кегза, Шовка, Коня, Оуена Одоробала, Тима Тугоязикого, Маллі, Зайвого Чобота й решту, спробувавши уявити, як вони стикаються клинок-на-клинок з сотнею горластих дикунів у морозній темряві тунелю, коли їх розділяють лише кілька залізних штаб. А саме до цього й дійде, якщо вони не спроможуться зупинити черепаху до того, як проб’ють браму.
— Велика,— мовив Кінь.
Пип цмокнув губами.
— Уяви, скільки з неї буде черепахового супу.
Але жарт був несмішний. Навіть у Пипа голос звучав утомлено. «Він напівмертвий від утоми,— подумав Джон,— як і всі ми». У короля-за-Стіною було стільки людей, що він щоразу міг кидати в атаку свіжих, а от відбивати цю атаку доводилося жменьці все тих самих чорних братів, і це вже виснажило їх до краю.
Люди, які нині ховаються під деревом і шкурами, тягнуть мотузки, здогадувався Джон, налягають щосили, аби крутилися колеса, та щойно черепаха притулиться до брами, вони покинуть мотузки й візьмуться за сокири. Бодай мамонтів сьогодні Манс не послав уперед. Джон радів уже й цьому. Їхня неймовірна сила все одно нічого не могла вдіяти проти Стіни, а через свою величину вони тільки ставали легкою мішенню. Останнього разу мамонт помирав півтора дня, і його жалібний рев неможливо було слухати.
Черепаха повільно повзла через каміння, пеньки й кущі. Попередні атаки забрали в дикунів сто життів, ба й більше. Переважно тіла так і лишилися лежати там, де впали. Під час затишшя налітали ворони віддати їм шану, але зараз птахи з вереском порснули геть. Їм черепаха подобалася не більше, ніж Джонові.
Шовк, Кінь та інші дивилися на Джона, як він здогадувався, чекаючи його наказів. А він так утомився, що вже й не знав, які накази віддавати. «Стіна в моїх руках»,— нагадав він собі.
— Оуене, Коню, до катапульт! Кегзе, ви з Зайвим Чоботом — до стрілометів. Решта напинайте тятиви. Вогненні стріли. Може, і вдасться її підпалити.
Скоріш за все, це буде марно, розумів Джон, але ж це ліпше, ніж просто безпомічно стояти.
Громіздка й повільна, черепаха являла собою легку мішень, тож зовсім скоро арбалетники перетворили її на
