Борва мечів - Джордж Мартін
— Ідуть! — мовив хтось хрипким, здушеним голосом.
Джон побачив, що посередині дичацької лави ідуть мамути — сотня, чи й більше — з велетнями на спинах, що стискають у руках довбні та здоровезні кам’яні сокири. Поруч дибали ще велетні, штовхаючи уперед загострений на кінці товстий стовбур дерева на великих дерев’яних колесах. «Ось тобі й таран» — майнула в Джона млява думка. Якщо раптом брама унизу ще досі стоїть незламна, то ця штука вже напевне скоро зробить з неї тріски. Обабіч велетнів котилася хвиля вершників у обладунках вивареної шкіри з гартованими у багаттях списами, біг натовп лучників та усякого пішого люду зі списами, пращами, киями та шкіряними щитами. Кістяні колісниці зі Скрижанілого Берега торохтіли на краях війська, підскакуючи на каменях та коренях; їх хутко тягли за собою великі білі пси. «Уся лють дикої пустки» — думав Джон, слухаючи пронизливий виск шкіряних кіз, гавкіт і гарчання собак, ревіння мамутів, свист і вереск дичацького люду, гуркотіння велетнів прадавньою мовою. Стукіт котлів відлунював на кризі так, наче Стіною котився небесний грім.
Джон відчув, як навколо густішає відчай.
— Там їх тисяч зі сто! — верескнув Шовкун. — Як нам зупинити таку навалу?!
— Їх зупинить Стіна, — почув Джон вимовлені мимоволі власні слова. Він обернувся і проказав їх знову, гучніше. — Їх зупинить Стіна! Стіна уміє оборонити себе!
То були порожні слова, та він мав потребу вимовити їх — так само, як братчики мали потребу їх почути.
— Манс хоче позбавити нас мужності, лякає числом. То може, він нас за дурників уважає? — Джон уже не говорив, а кричав. Кожен братчик слухав його, не зводячи очей. — Запряжки, вершники, оті піші йолопи… що вони нам тут зроблять? Хто з вас коли бачив, щоб мамут видирався стіною?
Джон знущально засміявся, а Пип, Овейн і півдесятка інших підхопили його сміх.
— Вони нічого не варті! Від них менше хісна, ніж від наших солом’яних братчиків! Вони не можуть нас досягнути, не можуть нам зашкодити, ба навіть налякати не можуть! Адже так?
— ТА-А-А-К! — заволав у відповідь Грен.
— Вони там унизу, а ми тут нагорі, — продовжив Джон, — і поки ми тримаємо браму, вони не пройдуть. Вони не пройдуть!
Тепер у відповідь його власні слова заволали усі. У повітрі змахнули мечі та луки, щоки зачервонілися. Джон побачив Барила, що стояв з рогом на ремені під пахвою.
— Брате мій, — мовив Джон, — сурми до битви.
Барило вишкірився, підніс ріг до вуст і дмухнув два довгі заклики. Це означало «напад дичаків». Йому відповіли інші роги, і скоро Стіна аж здригнулася, а луна від глибокого низького ревища потопила решту звуків.
— Лучники, — мовив Джон, коли роги замовкли, — націляйтеся на велетнів коло тарана. Усі до одного, хай вам грець! Стрілятимете за моїм наказом, не раніше. У велетнів коло тарану, зрозуміло?! Хочу, щоб із кожним кроком стріли на них сипали дощем. Але спершу почекайте, поки наблизяться. Хто мені змарнує стрілу, той полізе униз і принесе її назад. Усі мене розчули?!
— Я розчув! — загудів Овейн Пришелепок. — Я розчув тебе, Снігу-воєводо!
На це Джон розреготався, наче п’яний чи навіжений, і хлопці розреготалися разом із ним. Собачі запряжки та вершники на краях війська до того часу вже добряче випередили середину. Джон помітив, що дичаки ще не подолали й третини тієї версти, що відділяла їх від Стіни, а їхній бойовий лад вже руйнувався.
— Зарядіть журавлі «воронячими лапами», — наказав Джон. — Овейне, Барило! Розверніть метавки до середини. Скорпіони зарядити вогняними списами і чекати мого наказу!
Він махнув до хлопчаків з Кротовини.
— Гей, ти, ти і ти! Стійте напоготові зі смолоскипами!
Дичацькі лучники не забували стріляти, поки бігли у наступ: кидалися уперед, зупинялися, пускали стріли, тоді перебігали ще зо п’ять сажнів. Стріл було так багато, що повітря аж повнилося ними, мов чорним димом; та всі вони падали у прикрій далині від цілей. «Дарма пнуться» — подумав Джон. — «Ось і вилізла їм нестача послуху та ладу.» Коротші луки з рогу та дерева, якими користувався вільний нарід, не били так далеко, як довгі тисові луки Нічної Варти; до того ж дичаки намагалися поцілити людей, що вивищувалися над їхніми головами на сто сажнів.
— Хай стріляють, — мовив Джон. — Чекати. Триматися.
Кобеняки плескали полами на вітрі позаду них.
— Бачите? Вітер проти нас — він зноситиме нам стріли. Чекаймо.
«Ближче, ближче…» Верещали кози, гриміли котли, безсило падали з повітря на землю дичацькі стріли.
— ТЯГНИ!
Джон підняв свого лука і натягнув тятиву аж до вуха. Так само вчинив Шовкун, а за ним Грен, Овейн Пришелепок, Зайвий Чобіт, Чорний Джак Булвер, Арон та Емрік. Зея підсмикнула арбалета до плеча. Джон дивився, як наближається таран, як мамути та велетні, перевалюючись, дибають з обох його боків. Вони здавалися такими малими — ось зараз візьмеш, та й розчавиш їх одноруч. «Аби ж мати таку руку.» Дичаки саме долали місце, вночі засіяне смертю. Сотні ґав злетіли з мертвого мамута, лякаючись грому копит. Ближче, ближче, аж ось…
— ПУСКАЙ!
Чорні стріли з сичанням ринули донизу, наче змії на перистих крилах. Джон не гаяв часу роздивлятися, чи влучили вони, чи ні, а смикнув з сагайдака другу стрілу, щойно перша злетіла з тятиви.
— Накладай, тягни, пускай!
Стріла полетіла, Джон намацав іншу.
— Накладай, тягни, пускай!
Знову, а потім знову. Джон вигукнув наказ до журавля, почув скрипіння та важкий глухий удар, побачив, як у повітрі майнули кількасот шпичастих сталевих «воронячих лап».
— Метавки! — гукнув він. — Скорпіони! Лучники! Пускайте, коли готові!
Дичацькі стріли тепер влучали у Стіну за сотню стоп під їхніми ногами. Другий велетень крутнувся і захитався.
— Накладай, тягни, пускай!
Мамут раптом збочив і врізався просто у іншого мамута, скидаючи велетнів на землю.
— Накладай, тягни, пускай!
Джон побачив, що таран перекинуто і покинуто, а велетні, які його штовхали, загинули або конають від ран.
— Вогняні стріли! — вигукнув він. — Спалити отого тарана, хай йому грець!
Вереск поранених мамутів і гучні стогони велетнів мішалися з гуркотом котлів та вищанням кіз у жахливу, страхолюдну музику. А лучники все натягали та пускали, наче й не чули нічого — мов глухий, а тепер
