Борва мечів - Джордж Мартін

Де раніше були сходи, біля підніжжя Стіни лишилася велетенська купа зчорнілого дерева та потрощеного льоду. Нагору тепер людей витягала тільки кліть із підоймою, але вона вміщувала щонайбільше десятьох. Коли Джон наблизився, вона саме подолала половину шляху нагору. Довелося чекати на її повернення; разом із ним чекали інші: Шовкун, Мулій, Зайвий Чобіт, Барило, білявий здоровань Гарет із кінськими зубами, за які решта кликала його Лошаком. У Кротовині він був стайнярем, і одним з небагатьох кротів лишився у замку Чорному. Решта повернулася до своїх городів та халуп, або до своїх ліжок у підземному бурдеї. Але Лошак схотів одягти чорне. «Ото ще йолоп зубатий.» Вирішила залишилася і Зея — повія, що показала спритність з арбалетом. Нойє також лишив при собі трьох хлопчиків-сиріток, чий батько загинув на сходах. Вони були ще замалі для Варти — дев’яти, восьми та п’яти років — але нікому іншому, здається, не було до них діла.

Поки чекали повернення кліті, Клідас приніс кухлі гарячого пряного вина, а Трипалий Гоб хутко роздав шматки чорного хліба. Джон узяв окрайця і вчепився у нього зубами.

— То Манс Розбишака? — занепокоєно питав Шовкун.

— Сподіваймося.

У пітьмі ховалося й дещо гірше, ніж дичаки. Джон пригадав слова, сказані королем дичаків на Кулаку Першолюдей, коли вони стояли посеред рожевого снігу. «Коли мертві ходять землею, мури, палі й мечі вже нічого не важать. Мертвих не здолаєш, Джоне Сніговію — ніхто не знає цього краще за мене.» Від самої думки вітер здавався холоднішим.

Нарешті кліть із гуркотом і брязкотом приповзла донизу, хилитаючись на кінці довгого ланцюга. Натовп братчиків мовчки набився до неї та захряснув за собою двері. Мулій тричі смикнув за мотузку дзвона, і за мить почався підйом — спершу з шарпанням і зупинками, потім трохи рівніше. Ніхто не казав ані слова. Нагорі кліть хитнулася убік, і всі один за одним вибралися з неї. Лошак підтримав Джона, допоміг вийти на лід. Холод вдарив у зуби, наче крижаний кулак.

Нагорі Стіни рядком палали вогні — у залізних кошиках на жердинах, вищих за людський зріст. Холодний ніж вітру хитав і крутив полум’я; жовтогаряче світло без упину миготіло і ворушилося. Усюди лежали напоготові оберемки лучних та арбалетних стріл, ручних та величезних метальних списів для скорпіонів. Купами у півтора сажні було насипане каміння, позаду рядками вишикувалися великі дерев’яні діжки смоли та ліхтарної олії. Бовен Марш лишив у замку Чорному чималі комори усякого припасу, та на жаль, не вдосталь людей. Вітер теліпав поли чорних кобеняків вартових опудал, що стояли уздовж краю зі списами в руках.

— Сподіваюся, то не вони сурмили у ріг, — мовив Джон до Донала Нойє, прикульгавши до коваля і ставши поруч.

— Чув? — запитав Нойє.

У вухах свистів вітер, іржали коні, але чулося і дещо інше.

— Мамут, — мовив Джон. — То був мамут.

Подих зброяра замерзав, вилітаючи з його широкого плаского носа. На півночі від Стіни у нескінченність простяглося море пітьми. Джон бачив удалині слабенькі червоні виблиски вогнів, що рухалися крізь пущу. То був Манс — ясно, як день. Адже Інші не брали до рук смолоскипів.

— Як нам битися, коли ми їх навіть не бачимо? — запитав Лошак.

Донал Нойє обернувся до однієї з двох великих метавок-журавлів, які Бовен Марш відновив з руїн.

— Дайте світла! — заревів коваль.

У зашморги поспіхом зарядили барила смоли, підпалили смолоскипами. Вітер роздмухав вогонь у лютий червоний вихор.

— Кидайте! — загарчав Нойє.

Противаги хитнулися, метальні важелі піднялися і глухо тумкнули на обмотаних ганчір’ям перечках. Палаюча смола полетіла крізь темряву, кидаючи донизу на землю примарне миготливе світло. Джон мигцем побачив мамутів, статечних і неквапливих, але так само швидко загубив їх з очей. «Десяток, або й більше.» Барила вдарилися об землю і вибухнули вогнем. Почулося низьке басовите ревище, велетень вигукнув щось прадавньою мовою. Від того голосу, схожого на відлуння споконвічного грому, Джон відчув, як хребтом збігають дрижаки.

— Ще раз! — заволав Нойє.

Журавлі зарядили знову, і ще два барила палаючої смоли полетіли, бризкаючи вогнем, крізь морок на ворога. Одне влучило у мертве дерево, огорнувши його полум’ям. «Е ні, не десяток» — подумав Джон. — «Мамутів тут сотня набереться.»

Він ступив до краю крижаного стрімчака. «Стережися» — нагадав він собі, — «донизу летіти довгенько». Рудий Алин ще раз дмухнув у вартовий ріг: «Га-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у», «га-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у». Та цього разу йому відповіли дичаки, і не в один ріг, а у десяток, а за ними пісню підхопили кози та котли. «Ми прийшли» — ніби проказували вони, — «ми прийшли зламати вашу Стіну, забрати вашу землю, вкрасти ваших доньок». Завивав вітер, скреготіли та тумкали метавки, летіли барила. Позаду велетнів та мамутів Джон побачив людей, що наступали на Стіну з луками та сокирами. Скільки їх там сунуло — двадцятеро чи двадцять тисяч? У темряві цього було не розрізнити. «З обох сторін це битва сліпців. От лишень Манс має на кілька тисяч сліпців більше».

— Брама! — заволав раптом Пип. — Вони коло брами!

Стіна була надто велика для приступу звичайним приладдям: зависока для драбин та гуляй-городів, затовста для таранів-стіноламів. Жодна метавка не здатна була жбурнути такий камінь, щоб її пробити. А якщо спробувати підпалити, то тала вода загасить хоч яку пожежу. Можна перелізти, як робили коло Сірого Сторожа наскочники — та для того треба мати здоров’я, силу і міцні руки; ба навіть тоді можна скінчити життя, як Ярл, наколотий на гілку дерева. «Якщо вони не візьмуть браму — то не пройдуть.»

Брама являла з себе звивистий прохід крізь товщу криги, менший за будь-яку замкову браму в Семицарстві — такий вузький, що розвідники мусили вести коней вервечкою. Прохід перегороджували три сталеві решітки, кожна замкнена ланцюгом з замком і захищена бійницею в стелі. Зовнішні ворота були зі старого дубу, п’ять вершків завтовшки, скріплені залізними смугами. Зламати такі — нелегка справа. «Але Манс має мамутів» — нагадав собі Джон, — «і велетнів теж».

— Їм там, мабуть, приморозило, — мовив Нойє. — А що, хлопці — може, підігріємо?

На краю урвища вишикували з тузінь глеків світильної олії. Пип пробіг уздовж них зі смолоскипом, хутко підпалюючи кожен, а слідом Овейн Пришелепок зіпхнув їх по черзі через край. Поки глеки пірнали униз, навколо