Борва мечів - Джордж Мартін
Коли Давос увійшов до Палати Мальованого Столу, вона стояла темна та порожня. Мабуть, король ще не повернувся з ніч-ватри з Мелісандрою та королевиними людьми. Давос став на коліна і розпалив у комині вогонь, аби вигнати вогку холоднечу з круглої палати і порозганяти пітьму по кутках. Потім він обійшов кожне вікно по черзі, повідкидав важкі оксамитові завіси і повідчиняв дерев’яні віконниці. Досередини увірвався вітер, дмухнув пахощами солі та моря, смикнув його за кирею.
Давос сперся на підвіконня коло північного вікна — вдихнути трохи холодного нічного повітря. Він сподівався хоч краєм ока побачити, як «Божевільний Прендос» піднімає вітрило, та скільки не вдивлявся удалину, море лишалося чорним та порожнім. «Може, він уже далеко звідси?» Давос міг тільки молитися, щоб корабель якнайшвидше опинився поза досяжністю. А з ним — і хлопчик.
Півмісяць то визирав з-за високих хмар, то знову ховався за них. Давос бачив деякі знайомі зірки. Онде на захід плив Байдак, а он там — Лампада Стариці, чотири яскраві зірки навколо золотого марева. Крижаний Дракон майже увесь заховався у хмари — лишилося хіба що яскраве блакитне око, що позначало північ. «Небо повниться перемитницькими зірками.» Ті зірки були Давосові старими друзями і дарували йому добру надію.
Та коли погляд його опустився з неба на мури замку, надія похитнулася. Крила кам’яного дракона відкидали великі чорні тіні у світлі ніч-ватри. Давос намагався переконати себе, що то лише різьблені подоби — холодні, позбавлені життя. «Колись тут було їхнє місце — домівка драконів та драконовладців, стіл дому Таргарієн.» Таргарієнів, крові старої Валірії…
У палаті зітхнув вітер, у комині спалахнули і закрутилися вогні. Давос почув, як тріщать і плюють жаринами дрова. Коли Давос відійшов від вікна, його тінь, висока і тонка, рушила перед ним і впала на Мальований Стіл, наче меч. Він зупинився і став чекати — довго і терпляче.
Нарешті на кам’яних сходах почулися кроки. Голос короля линув поперед нього.
— …це не три, — казав король.
— Три є три, — почулася відповідь Мелісандри. — Присягаюся вашій милості, що бачила його смерть і чула лемент його матері.
— У ніч-ватрі! — Станіс та Мелісандра зайшли до дверей одночасно. — Полум’я — хитра і облудна штука. Що є, що буде, що може бути. Кажете багато, та нічого певного…
— Ваша милосте, — мовив Давос, ступаючи наперед. — Пані Мелісандра бачила правду. Ваш небіж Джофрі мертвий.
Якщо король і здивувався, побачивши Давоса коло Мальованого Столу, то на обличчі не показав.
— Князю Давосе! — привітався він. — Е ні, небожем він мені не був. Хоч я і вважав його за родича упродовж багатьох років.
— Він удавився шматком їжі на власному весільному бенкеті, — продовжив Давос. — Можливо, його отруїли.
— Він третій, — мовила Мелісандра.
— Я вмію лічити, жінко. — Станіс пройшов уздовж столу, повз Староград і Вертоград, до Щитових островів та гирла Мандеру. — Здається, весілля нині небезпечніші за битви. Хто отруйник? Це відомо?
— Кажуть, його дядько. Біс.
Станіс заскреготів зубами.
— Небезпечна людина! Я дізнався про це на Чорноводі. Звідки прийшла звістка?
— Лисенійці й досі торгують у Король-Березі. Саладор Саан не має підстав мені брехати.
— Та напевне. — Король пробіг пальцями по столі. — Джофрі… Пригадую, була якось при кухні кішка… кухарі годували її недоїдками та риб’ячими головами. Одна куховарка сказала малому, що в кішки є у череві кошенята — може, гадала, що він захоче собі одненьке. Але Джофрі розітнув кішку кинджалом, аби подивитися, чи йому не збрехали. Коли ж і справді знайшов кошенят, то поніс їх показати батькові. Роберт загилив йому такого ляща — я аж злякався, чи не вбив на смерть.
Король зняв вінця і поклав його на столі.
— Убивця, хто б він не був — карлик або п’явка — добре прислужився короні. Тепер по мене мусять послати — адже іншого спадкоємця немає.
— Не пошлють, — відповіла Мелісандра. — Бо Джофрі має брата.
— Томена! — Король буркнув його ім’я похмуро і невдоволено.
— Так, вони коронують Томена і правитимуть від його імені.
Станіс стиснув долоню в кулак.
— Томен добріший серцем, ніж Джофрі, але народився від того самого кровозмісу. Вони виростять ще одне чудовисько, та й по тому. Ще одну мерзенну п’явку, що смоктатиме кров королівств. А Вестеросові потрібна рука сильного мужа, не малої дитини.
Мелісандра підсунулася ближче.
— То врятуймо ж Вестерос разом, пане мій королю! Дозвольте мені розбудити кам’яних драконів. Три є три. Віддайте мені хлопчика.
— Едріка Шторма, — мовив Давос.
Станіс обернувся до нього у холодній люті.
— Я знаю його ім’я. Звільни мене од твоїх докорів! Мені це не до смаку так само, як і тобі. Але обов’язок мій належить державі! Обов’язок мій… — Він обернувся до Мелісандри. — Ви присягаєтеся, що іншого способу не існує? Присягніться власним життям, бо якщо збрешете, то ось вам моє слово — ви помиратимете вершок за вершком.
— Ви той, хто мусить стати до бою проти Іншого. Того, чий прихід було напророчено п’ять тисяч років тому. Червона комета провістила вашу появу. Ви — обіцяний принц, і якщо ви зазнаєте поразки, то буде поразка усього світу.
Мелісандра піступила до короля з розтуленими червоними вустами. Рубін її палав і бився на шиї.
— Подаруйте мені цього хлопчика, — прошепотіла вона, — а я подарую вам ваше королівство.
— Це неможливо, — відповів Давос. — Едріка Шторма вже тут нема.
— Нема? — Станіс обернувся до нього. — Тобто як це «нема»?
— Він у безпеці на лисенійській галері, далеко у морі.
Давос не зводив очей з блідого Мелісандриного обличчя, що мало обриси серця. Він помітив, як ним пробіг розпач, потім замішання. «Вона цього не бачила!»
Очі короля нагадували темні синці у западинах обличчя.
— Байстрюка вивезли з Дракон-Каменя без мого дозволу?! На галері, кажете? Якщо той лисенійський харцизяка хоче з допомогою малого вичавити з мене трохи золота…
— Ні, це справа вашого Правиці, пане королю. — Мелісандра кинула на Давоса проникливий погляд. — Ви привезете його назад, мосьпане. Неодмінно привезете.
— Хлопчик поза межами
