Борва мечів - Джордж Мартін

— Велетень зламав йому хребта. Не знаю, хто з них помер першим.

Джон узяв ліхтаря і підступив ближче, аби краще роздивитися.

— Маг. — «Нема вже велетнів у світі — я один лишився.» Він відчув сум, та сумувати не мав часу. — Це був Маг Могутній — король велетнів.

Йому закортіло на сонце. У проході було надто темно та холодно, сморід крові та смерті не давав дихнути. Джон віддав ліхтаря Клідасові, пропхався між трупів та крізь вивернуті ґрати і вийшов на денне світло подивитися, що лежить за розтрощеними воротями.

Величезна туша мертвого мамута загородила геть увесь шлях. Проминаючи звіра, Джон зачепився за ікло і розірвав кобеняка. Ще троє велетнів лежали за ним, наполовину сховані під камінням, вогкою грязюкою та затверділою смолою. Джон побачив, де вогонь підтопив Стіну, де від неї відшарувалися чималі скиби льоду, які потім розтрощилися на чорному ґрунті. Він глянув нагору — туди, звідки вони прилетіли. «Коли стоїш тут, вона здається неймовірно великою — наче зараз впаде і розчавить.»

Джон пішов досередини — там чекали інші братчики.

— Ми мусимо полагодити зовнішні ворота, вже як зможемо, а потім засипати цю ділянку проходу. Камінням, кригою — усім, що маємо. Якщо вдасться, то аж до другої брами. Панові Винтону доведеться очолити залогу, бо він у нас останній лицар. Але треба ворушитися, бо велетні повернуться, ми й оком змигнути не встигнемо. Треба йому сказати…

— Кажи йому що хочеш, — м’яко вимовив маестер Аемон, — а він тобі посміхнеться, кивне і забуде. Тридцять років тому панові Винтону Дужаку не вистачило десятку голосів, аби стати князем-воєводою. А шкода, бо воєвода з нього був би добрячий. Десять років тому він ще зберігав розум і міг очолити нас у скрутну годину. Але ті часи минули. Пан Винтон більше нічого не вартий. І ти, Джоне, знаєш це незгірш від Донала Нойє.

То була щира правда.

— Тоді ви мусите стати на чолі, — мовив Джон маестрові. — Адже ви служите на Стіні всеньке життя. Вас послухають. Ми мусимо зачинити і оборонити браму.

— Я присяжний маестер, скутий ланцюгом Цитаделі. Моє братство служить, Джоне. Ми даємо поради, але не віддаємо наказів.

— Але хтось же мусить…

— Так, мусить. Очолити замок мусиш ти.

— Ні!

— Так, Джоне. Лише ненадовго — доки не повернеться головна залога. Тебе обрав Донал, а перед ним — Кворин Піврукий. Князь-воєвода Мормонт зробив тебе своїм шафарем. Ти — син Зимосічі, небіж Бенджена Старка. Якщо не ти, то хто? Стіна твоя, Джоне Сніговію.

Ар’я XII

Щоранку, прокидаючись, вона одразу відчувала всередині себе порожнє провалля. То не був голод, хоча інколи домішувався і він — ні, то була порожнеча у тому місці, де колись знаходилося серце, де жили її брати та батьки. Голова їй теж дошкуляла — не так жахливо, як спочатку, але добряче. Утім, до болю в голові Ар’я вже звикла — принаймні, ґуля потроху спадала. Та діра усередині не дівалася нікуди. «Ця порожнеча ніколи не зцілиться» — казала вона собі, коли лягала спати.

Бували й такі ранки, коли Ар’я зовсім не бажала прокидатися, а лише лежала, згорнувшись, під кобеняком, міцно стискала повіки і намагалася заснути знову. Якби Хорт дав їй спокій, вона б спала цілісінький день і цілісіньку ніч. І бачила б сни.

Бачити сни — то було найкраще. Майже щоночі їй снилися вовки — велика зграя з нею самою на чолі. Вона була більшою за інших, сильнішою, спритнішою, швидшою, уміла переганяти коней у бігу і перемагати левів у бійці. Коли вона вишкіряла зуби, то тікали найсміливіші чоловіки, черево її ніколи довго не лишалося порожнім, а хутро зігрівало навіть під холодним вітром. А ще з нею бігали її брати та сестри — багато, дедалі більше з кожним днем, люті, хижі, страшні… її зграя, що ніколи її не покине.

Та хай щоночі вона уносилася уві сні до своїх вовків — щоранку на неї чигав пес. Сандор Клеган примушував її вставати щодня, хотіла вона чи ні, лаяв своїм скреготливим голосом, а чи й смикав на ноги та трусив, аби прокинулася. Якось навіть перекинув їй на голову шолом холодної води. Вона обурено скочила, хапаючи дрижаки та палаючи ненавистю, і спробувала копнути його ногою, але він лише сміявся.

— Висушися і ходи напувати коней, хай тобі грець, — наказав він. І вона пішла.

Коней вони мали двох: Морока і гніду дорожню кобилу, яку Ар’я прозвала Боягузкою, бо на думку Сандора, вона втекла з Близнюків так само, як вони. Кобила трапилася їм на ранок після фреївської різанини — блукала у полі не прив’язана і без хазяїна. Конячка була непогана, та Ар’я не могла змусити себе полюбити боягузливе створіння. «Морок — завзятий, він би опирався.» Все ж вона порала коней, як уміла, і від обов’язку не ухилялася — мати власну кобилу, що не кажи, було краще, ніж їхати з Клеганом. Хай Боягузка була боягузкою, зате молодою, спритною і сильною. Ар’я сподівалася, що як дійде до справи, вона зможе навіть утекти від Морока.

Хорт більше не стеріг її так ретельно, як раніше. Іноді здавалося, що йому байдуже — лишиться вона чи втече. І на ніч він її більше не ув’язував у кобеняка з голови до ніг. «От візьму та й уб’ю його якось уночі» — казала собі Ар’я. Проте не вбила. «От візьму та й утечу одного дня на Боягузці» — казала вона собі, але і цього не зробила. Та й куди їй було тікати? Зимосіч лежала у руїнах. Брат її діда сидів у Водоплині, але навіть не знав її в обличчя — так само, як вона його. Можливо, пані Рідколіс привітала б її у Жолудях. А може, й ні — хтозна. До того ж Ар’я не певна була, чи зможе сама знайти ті Жолуді. Виникала в неї також думка, чи не повернутися до Шарниного заїзду, якщо його не змила повінь. При тому заїзді жив Мантулик, там бував князь Берік, він міг би знайти її знову. Анжей навчив би її стріляти з лука; вона б їздила біч-обіч із Гендрі та стала б такою ж хвацькою розбійницею, як Венда Біла Сарна