Борва мечів - Джордж Мартін

Та Ар’я розуміла, що всі ці надії — така ж дурня, як Сансині мрії про казкових лицарів. Мантулик та Гендрі покинули її, щойно побачили нагоду, а князь Берік та розбійники хотіли лише взяти за неї викуп — так само, як Хорт. Нікому не потрібна була вона сама. «То не моя зграя — навіть Мантулик і Гендрі. Думати інакше — дурість. Я мале дурне дівчисько, а зовсім ніяка не вовчиця.»

Тому вона лишилася з Хортом і весь час кудись рухалася, не спала двічі у жодному місці, ретельно уникала містечок, замків та сіл. Одного разу Ар’я спитала Сандора Клегана, куди вони прямують.

— Світ за очі, ось куди, — відповів він. — Чого тобі ще треба? Ти для мене тепер щербатого шага не варта. Чути не хочу твого скигління. Ото як ти побігла до того клятого замку, то краще б там тебе і лишив.

— То й лишили б! — вигукнула вона, думаючи про матір.

— А як лишив би, то тебе давно убили б. Хоч би подякувала — приміром, заспівала гарненьку пісеньку, як твоя сестра.

— Ви її теж сокирою били, щоб співала?

— Я тебе вдарив плазом, сучко дурнувата! Бо якби вдарив гострим лезом, то шматки твоєї голови спливали б зараз Зеленозубом. Тому стули свою погану пельку. Якби не моя дурість, віддав би тебе сестрам-мовчальницям. Вони вирізають язики дівчиськам, що забагато базікають.

Але то він дарма сказав — за винятком того разу, Ар’я майже не розмовляла. Бувало, по цілих днях жоден із них не казав ані слова: Ар’ю мучила порожнеча, а Хорта розпирав гнів. Ар’я відчувала його лють, бачила її на обличчі, помічала, як напружуються і вигинаються його вуста, які він кидає на неї погляди. Раз у раз, беручись нарубати дров на вогнище, Хорт спалахував похмурим сказом і починав шматувати живе чи мертве дерево або зламане гілля так люто, що скоро на землі лежало разів у двадцять більше палива та розпалу, ніж вони потребували. Час від часу власна несамовитість геть-чисто його виснажувала, і по тому Клеган падав спати, навіть не запалюючи вогню. Такі вечори Ар’я ненавиділа, і його за них теж, а відтак сиділа і довго витріщалася на сокиру. «На вигляд страшенно важка. Та байдуже — як треба буде, то й підніму, і змахну. І битиму вже ж не пласким боком.»

Інколи у мандрах вони побіжно стрічали інших людей: рільників на ланах, свинопасів при свинях, скотарок з коровами, зброєносців, що везли листи своїх господарів коліями битих шляхів. До них Ар’я теж не бажала балакати. Їй здавалося, що всі вони живуть десь у далекій невідомій країні, розмовляють чудернацькою чужою мовою і клопочуться про справи, до яких їй байдуже — так само, як їм байдуже до її власних негараздів.

Опріч усього іншого, траплятися комусь на очі було ще й небезпечно. Час від часу кривими сільськими дорогами галопували чати вершників під прапорами з подвійними баштами Фреїв.

— Полюють на тих північан, кому пощастило втекти, — мовив Хорт, коли одна така зникла удалині. — Як почуєш копита, хутко пригинайся — то не друзі.

Одного разу в земляній печерці під коренями впалого дубу їм трапилося стрітися лицем до лиця з чолов’ягою, що теж утік з Близнюків. Значок на його грудях зображував рожеву діву, що танцювала у вихорі шовків. Чоловік розповів, що служив у пана Марка Дударя лучником, хоча лука відтоді загубив. Ліве плече там, де з’єднувалося з рукою, було напухле і покручене — за словами стрільця, його вдарили буздуганом, зламавши кістку і увігнавши ланки кольчуги у плоть.

— То північанин зробив, — казав він зі слізьми на очах. — Він мав на значку скривавленого чоловіка. Як побачив мій, то почав жартувати: мовляв, червоному чоловікові та рожевій діві варто зійтися ближче. Я випив за його князя Болтона, він — за пана Марка, тоді ми удвох — за князя Едмура, пані Рослін та Короля-на-Півночі. А тоді він узяв та й убив мене.

Очі його блищали від лихоманки, і Ар’я знала, що поранений не помиляється щодо своєї долі. Плече страх як напухло, лівий бік плямував гнилий бруд і кров, навколо тіла стояв сморід. «Від нього тхне, як від трупа.» Чоловік попрохав у них ковток вина.

— Якби я мав вино, то вже б його випив сам, — буркнув у відповідь Хорт. — Можу дати води і подарувати милосердя.

Лучник довго його роздивлявся, а потім мовив:

— Я тебе упізнав. Ти пес короля Джофрі.

— Тепер я сам собі пес і сам собі король. Свій власний. То хочеш води чи ні?

— Давай. — Чоловік ковтнув. — І милосердя теж. Зроби ласку.

Перш ніж потрапити до печерки, вони проминули невеличкий ставок. Сандор дав Ар’ї свого шолома і наказав принести води. Вона пішла до ставка, чвакаючи болотом під чоботями, черпнула води собачою головою, і хоча пролила трохи крізь очні отвори, її лишилося ще вдосталь.

Повернувшись до лучника, вона линула йому воду до спрагло розкритого рота. Стрілець жадібно ковтав, а те, що не міг ковтнути, збігало йому щоками на висхлу брунатну кров у вусах і бороді, аж поки на них не повисли бліді рожеві сльози. Коли вода скінчилася, він ухопився за шолома і лизнув залізо.

— Ой леле, як добре, — простогнав він. — Але шкода, що не вино. Я так хотів вина…

— Я теж.

Хорт занурив кинджала у груди чоловікові обережно, майже дбайливо. Його вага та сила увігнали вістря крізь вапенрок, кольчугу і підбитий каптан. Коли він вийняв лезо і витер його об одяг мертвого стрільця, то подивився на Ар’ю і мовив:

— Отут серце, дівчинко. Отак убивають людину.

«Це лише один зі способів.»

— Ми його поховаємо?

— Нащо? — спитав Сандор. — Йому байдуже, а ми не маємо чим копати. Лишимо його тут вовкам та диким собакам. Твоїм та моїм братам.

І зиркнув на неї поглядом важким і лукавим.

— Та спершу ми його пограбуємо.

У гаманці лучника знайшлося два срібних олені та майже тридцять мідяків. Руків’я його кинджала прикрашав гарний рожевий камінець — можливо, коштовний. Хорт зважив кинджала в руці й кинув Ар’ї, а вона впіймала за руків’я, запхала за пас і відчула себе краще. То була не Голка, та все ж зброя з гострої сталі. Покійник мав іще сагайдака зі стрілами, але без