Борва мечів - Джордж Мартін

І все ж котли не припинили вибивати свою грізну пісню, метавки й далі здригалися та глухо гупали на перечках, а у темряві вищали шкіряні міхи кіз, нагадуючи пісню якихось чудернацьких лютих птахів. Почав співати і септон Келадор; голос його тремтів і запинався від надміру випитого.

Добра Мати милосердна,

Од війни синів рятуй.

Зупини мечі та стріли,

Кращий день…

Але його грубо перервав Донал Нойє.

— Хто посміє мені зупинити свого меча або стрілу, ту ницу дупу я сам скину зі Стіни… а почну, септоне, з вас. Лучники! Є тут хоч один лучник, трясця вашій мамі?

— Я! — мовив Шовкун.

— І я, — додав Мулій. — Та де його шукати цілі? Тут темно, як у свинячих кишках. Де ворог?

Нойє вказав на північ.

— Випустіть досить стріл, чей же яка собі сама ворога знайде. А як не знайде, то хоч змусить клятих бовдурів смикатися. — Коваль роззирнувся колом освітлених вогнями облич. — Мені треба двоє списників і двоє лучників, аби утримати прохід. На випадок, якщо браму виламають.

Наперед ступило більше десятка, Донал Нойє обрав собі чотирьох.

— Ти, Джоне, тримаєш Стіну до мого повернення.

Джон якусь мить думав, що недочув — йому начебто здалося, що Нойє хоче лишити його на чолі залоги.

— Перепрошую, пане?

— Який з мене пан? Я залізо кую. А тобі кажу: тримай Стіну, доки я не повернуся.

«Та є ж старші за мене!» — хотів був відповісти Джон, — «кращі вояки. Я ж зелений, наче літня трава. Поранений і звинувачений у зраді.» У роті пересохло, наче у столітніх кістках.

— Слухаю, — тільки й спромігся відповісти Джон.

Опісля йому здавалося, що тієї ночі він бачив сон. Біч-обіч із солом’яними вояками, з луками та арбалетами у напівзамерзлих руках, його стрільці випустили по сотні стріл кожен у ворога, якого навіть не бачили. Час від часу назустріч прилітала поодинока дичацька стріла. Джон приставив людей до менших метавок і наказав пускати камені завбільшки з кулак велетня, але темрява ковтала їх так само легко, як людина — жменю горіхів. У мороці ревіли мамути, чудернацькі голоси перегукувалися чудернацькими мовами, а септон Келадор молився про прихід світанку так гучно та п’яно, що Джон теж відчув чималу спокусу зіпхнути його зі Стіни. Братчики чули, як помирає унизу біля підніжжя мамут, бачили, як інший палає вогнем і наосліп тікає у ліс, плюндруючи на своєму шляху людей та дерева. Дмухав холодний, гостріший за ножі вітер. Нагору кліттю приїхав Гоб з кухлями гарячої юшки, Овейн та Клідас роздали її стрільцям просто на місцях, і ті поспіхом ковтнули частунок між пострілами. Зея стояла поміж інших, пускаючи стріли з арбалета. Багатогодинне натягування та пускання щось пошкодило у тому журавлі, що стояв праворуч, його противага раптово та гучно відвалилася, відкинувши убік та розтрощивши метальний важіль. Журавель з лівого боку продовжував кидати каміння, та дичаки скоро навчилися уникати того місця, куди воно падало.

«От би нам мати двадцять журавлів замість двох. Ще й поставити їх на саниці та поворотні столи, щоб рухати, куди заманеться.» Та який зиск із того, щоб бажати нездійсненного? Чому б тоді не побажати собі на поміч тисячу бійців або трійко драконів?

Донал Нойє не повертався, а заразом і жоден із тих, хто пішов з ним обороняти чорний холодний прохід крізь Стіну. «Зараз Стіну бороню я» — нагадував собі Джон, коли відчував, як тануть останні сили. Він сам тримав у руках лука; пальці скоцюбилися, скрижаніли, майже нічого не відчували од морозу. Повернулася лихоманка, нога час від часу тремтіла і простромлювала усе тіло розпеченим ножем болю, а зарадити він нічим не міг. «Ще одну стрілу пущу, і тоді перепочину» — казав він собі з півсотні разів. — «Ще тільки одну.» Коли сагайдак порожнів, котрийсь із кротовинських сиріток приносив йому новий. «Ще один сагайдак випущу, та й по тому.» Адже до світанку, напевне, лишилося вже недовго.

Коли настав ранок, не всі з них спершу навіть дотямили. Світ лишався темним, але чорне змінилося сірим, з мороку почали виникати обриси. Джон опустив лука і витріщився на громаддя важких хмар, що вкривало східне небо. За ними начебто жевріла вранішня заграва… а може, то йому примарилося. Він узяв нову стрілу та наклав її на тятиву.

І раптом східне сонце пронизало хмари та кинуло на поле битви бліді списи світла. Джонові перехопило подих. Унизу між Стіною та лісом лежала вичищена смуга завширшки у версту; за половину ночі її геть укрила випалена трава, чорні смоляні пухирі, потрощене каміння та трупи людей і тварин. Туша згорілого мамута вже вабила до себе ненажерливе гайвороння. Лежали на землі також і трупи велетнів, але за ними…

Хтось ошую Джона розпачливо застогнав; потім він почув голос септона Келадора:

— Матінко Вишня, помилуй нас. Божечки святії, Матінко Вишня, зглянься на нас, многогрішних.

Під деревами скупчилися, мабуть, усі дичаки світу: наскочники та велетні, варги та перевертні, гірські та морські блукачі, людожери з крижаних річок, печерні мешканці з мальованими обличчями, погоничі собачих запряжок зі Скрижанілого Берега, рогоноги зі схожими на видублену шкіру п’ятами… геть увесь чудернацький та дикий нарід, що його зібрав Манс, аби проламати Стіну і перейти на південь. «Тут не ваша земля!» — хотів заволати на них Джон. — «Тут вам нема місця! Забирайтеся геть!» А у відповідь чув, як регоче Тормунд Велетнебій, а Ігритта каже: «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію». Він розім’яв мечеву руку, стиснув та розтиснув пальці, хоча і розумів, що нагорі до мечів справа не дійде.

Раптом холод і лихоманка далися Джонові взнаки; лук так поважчав, що трохи не випав з рук. Битва з магнаром — то було ніщо, раптом усвідомив він, а нічна сутичка — ще й того менше. Удар кинджала у темряві лише випробовував силу Варти, перевіряв, чи не можна заскочити її зненацька. А справжня битва ще й не почалася.

— Я не знав, що їх буде аж стільки, — промимрив Шовкун.

А Джон знав, бо бачив раніше — хоча й не так, не вишикуваних у один бойовий порядок. У поході дичацька валка розтягалася на багато верст, наче велетенський хробак,