Борва мечів - Джордж Мартін

— Напевне, він і коня мав, інакше б не зумів утекти, — мовив Сандор, роздивляючись навколо. — Та його десь нема, і вже не дошукаєшся. Хтозна, скільки цей зух тут боки вилежує.

Коли вони дісталися передгір’їв Місячних Гір, дощі нарешті припинилися. Ар’я побачила сонце, місяць та зірки і зрозуміла, що вони рухаються на схід.

— Куди це ми прямуємо? — запитала вона знову.

Цього разу Хорт їй відповів.

— Ти ж маєш тітку в Соколиному Гнізді, чи не так? Може, вона погодиться викупити твою кістляву дупцю. Хоча самі лише боги відають, нащо ти їй здалася. Ось знайдемо високий гостинець — тоді до Кривавої Брами вже не заблукаємо.

«Тітка Ліза.» Подумавши про неї, Ар’я знову відчула порожнечу — адже потрібна їй була матір, а не сестра матері. Та й знала вона ту тітку не краще, ніж свого двоюрідного діда Чорноструга. «Треба було іти до замку.» Вони ж не знали напевне, чи загинула її матір. І чи загинув Робб. Вони ж не бачили їхню смерть на власні очі. Можливо, князь Фрей лише захопив їх у полон, закував у кайдани в підземеллі. А може, фреївські посіпаки повезли їх до Король-Берега, щоб там Джофрі стяв їм голови. Напевне вони не знали нічого.

— Ми мусимо повертатися! — раптом вирішила вона. — Повернутися до Близнюків і знайти мою матір! Вона жива, і ми мусимо їй допомогти!

— А я гадав, то в твоєї сестри у голові самі лише дурні казочки! — загарчав Хорт. — Може, Фрей і захопив твою матір живою на викуп. Хто його знає — всяке буває. Та дідька лихого у всіх семи пеклах я сам-один полізу до того замку її рятувати.

— Не сам-один. Я теж піду!

Він писнув щось таке, що скидалося на сміх.

— Ой, пробі, змилуйся, бо старий князь так налякається, що і ноги обісцить!

— Ви просто боїтеся смерті, та й годі! — презирливо вигукнула Ар’я.

Отепер Клеган справді зареготався на все горло.

— Оце вже ні! Смерті я не боюся, лише вогню. А ти мовчи, дурепо, бо виріжу тобі язика сам і врятую сестер-мовчальниць од клопоту. Кажу тобі, їдемо в Долину — значить, у Долину.

Ар’я сумнівалася, що він справді виріже їй язика — так само Балух обіцяв, що поб’є її до крові. Та випробовувати його терпець усе ж не бажала. Сандор Клеган був не Балух. Балух не вмів розтинати людей мечем навпіл. І навряд чи ударив когось сокирою, навіть пласким її боком.

Тієї ночі вона заснула, думаючи про матір і питаючи себе, чи не варто вбити Хорта уві сні та поїхати рятувати пані Кетлін самотужки. Щойно вона заплющила очі, як побачила материне обличчя просто на повіках. «Вона так близько, що я зараз її унюхаю…»

…і негайно унюхала. Запах був слабкий і забивався іншими запахами — моху, намулу, води, смородом гнилого очерету і гнилих трупів. Вона повільно прочалапала м’яким ґрунтом до берега річки, сьорбнула води, підняла голову, принюхалася. Небо було сіре, завішане хмарами, річка — зелена, і нею пропливало багато різного, здатного пливти. Мілини були забиті трупами; деякі ще потроху ворушилися від течії, інші вже викинуло на берег. Брати та сестри скупчилися навколо них, відриваючи кусні смаковитої поживної плоті.

Було тут і вдосталь гайвороння — воно верещало на вовків і розкидало у повітрі власне пір’я. Їхня кров була гарячіша і жаданіша; одна з її сестер хапнула гайворона за крило, коли той злітав, і вона позаздрила їй, теж забажала відчути кров на язику, почути хрупання кісток між зубів, наповнити черево теплим м’ясом замість холодного. Вона була голодна, навколо валялося безліч м’яса, та вона знала, що їсти його їй зараз не можна.

Запах посилився. Вона нашорошила вуха і дослухалася до гарчання зграї, вереску сердитих гайворонів, хурчання крил і течії бистрої води. Ген деінде чулося іржання коней та вигуки живих людей, але вони не важили. Важив лише запах. Вона знову понюхала повітря, віднайшла його і нарешті побачила очима. Щось бліде, біле пливло донизу річкою, перевертаючись, коли стрічало притоплену колоду. Очерет схилявся перед ним і випростувався, коли воно його проминало.

Вона з гучним плескотом ринула мілкою водою і стрімко кинулася у глибоку, збурюючи її ногами. Течія була сильна, та не сильніша від неї. Вона попливла, керуючись носом. Від річки тхнуло безліччю сильних та вогких запахів, але вабили її до себе не вони. Вона щосили загрібала лапами, пливучи на різкий червоний шепіт холодної крові, солодкий задушливий сморід смерті. Вона переслідувала їх, як у лісі переслідувала звіра, і зрештою наздогнала. А тоді вчепилася зубами у бліду руку і струснула її, аби змусити до руху, та відчула в роті лише смерть і кров. Накотила втома; їй не лишилося нічого іншого, як спробувати витягти тіло на берег. Коли воно зрештою опинилося на намулистому березі, до нього хутко прибіг, висолопивши язика, один з молодших братів. Довелося їй гарчати, аби відігнати його і не дати побенкетувати, а вже тоді витрушувати воду з хутра. Біла істота лежала нерухомо долілиць у намулі, її бліда мертва плоть бігла зморшками, горлянка спливала холодною кров’ю. «Підводься» — подумала вона. — «Підводься, їж та бігай разом із нами.»

Іржання та тупотіння коней змусили її повернути голову. «Люди!» Вони прийшли з-під вітру, тому вона їх не відчула, доки ті не опинилися вже поряд. Люди на конях з чорними, жовтими, рожевими крилами за спиною, з довгими блискучими пазурями у руках. Деякі з її молодших братів вишкірили зуби, захищаючи знайдену їжу, та вона заклацала на них щелепами, щоб розбіглися. Такий був звичай дикого звіра — олені, зайці, ґави тікали від вовків, а вовки тікали від людей. Вона покинула холодну білу здобич у намулі, куди встигла її витягти, кинулася навтіч і не відчула сорому.

Коли настав ранок, Хортові не довелося кричати на Ар’ю або трусити її, щоб збудити. Цього разу вона сама прокинулася раніше від нього і вже встигла напоїти коней. Сніданок вони з’їли мовчки; потім Сандор обережно мовив:

— Щодо твоєї матері…

— Байдуже, — мляво відповіла Ар’я. — Вона померла, я це знаю.