Борва мечів - Джордж Мартін

— Ми знаємо, — відповів Давос. — Ходімо, хлопче. Баритися не можна.

Едрік нап’яв товстого кобеняка з нефарбованої вовни. Маестер допоміг застібнутися і накинув каптура, затінивши обличчя хлопчика.

— Ви підете з нами, маестре? — запитав малий.

— Ні. — Пилос торкнувся ланцюга з багатьох металів, якого носив навколо шиї. — Моє місце тут, на Дракон-Камені. А ти йди разом з князем Давосом і виконуй все, що він скаже. Не забувай — він є Правицею Короля. Що я тобі розповідав про Правицю Короля?

— Правиця говорить голосом короля.

Молодий маестер посміхнувся.

— Саме так. Тепер іди.

Раніше Давос не надто йняв віри Пилосові — можливо, покладав на нього вину за те, що той зайняв місце старого Кресена. Та зараз він міг лише захоплюватися мужністю маестра. «Його життя висить на волосині поруч із нашими.»

Коло сходів ззовні покоїв маестра чекав пан Геральд Говір. Едрік поглянув на нього цікавими очима. Коли вони вже сходили донизу, малий запитав:

— Куди ми йдемо, князю Давосе?

— До води. На тебе чекає корабель.

Хлопчик зненацька зупинився.

— Який ще корабель?!

— Один із кораблів Саладора Саана. Саладор — добрий друг мені.

— Я поїду с тобою, родичу, — заохотив хлопця пан Андреш. — Не варто боятися!

— Та я не боюся! — обурився Едрік. — Ось лишень… а Ширена теж поїде?

— Ні, — відповів Давос. — Принцеса мусить лишитися тут із батьком та матір’ю.

— Я хочу її побачити! — мовив Едрік. — Щоб попрощатися. Бо інакше вона сумуватиме.

«Вона сумуватиме гірше, якщо тебе спалять.»

— Часу бракує, — відповів Давос. — Я розповім принцесі, що ти про неї згадував. А звідти, куди тебе повезуть, зможеш написати їй листа.

Хлопчик насупився.

— Ви певні, що я мушу їхати? Навіщо панові дядьку відсилати мене з Дракон-Каменя? Я чимось їх розгнівив? Я ж не хотів нічого поганого! — В нього на обличчі знову з’явився той самий упертий вираз. — Хочу побачити дядька. Хочу побачити їхню милість короля Станіса!

Пан Андреш та пан Геральд перезирнулися.

— На це вже нема часу, родичу, — відповів пан Андреш.

— Я мушу їх побачити! — гучніше скрикнув Едрік.

— Але їхня милість не бажають бачити тебе. — Давос мусив якось втрутитися, аби угамувати малого. — Я Правиця їхньої милості, я промовляю їхнім голосом! То мені піти до короля і сказати, що ти відмовляєшся коритися їхній волі? Чи уявляєш ти, яке лихо тебе спіткає? Ти бачив свого дядька у гніві?

Давос зірвав з руки рукавичку і показав хлопчикові чотири пальці, вкорочені Станісом.

— А я бачив.

То була вимушена брехня. Станіс Баратеон не відчував жодного гніву, коли відтинав кінчики пальців свого цибульного лицаря — він керувався лише залізним почуттям справедливості. Але Едрік Шторм тоді ще не народився і знати цього не міг. Тому погроза справила бажану дію.

— Дарма вони так, — осудливо мовив він, проте дозволив Давосові узяти себе за руку та повести донизу сходами.

Коло дверей підвалу до них приєднався байстрюк зі Щеботу. Вони хутко подолали тінистий двір, пройшли кілька сходинок униз під кам’яним хвостом завмерлого навіки дракона. Коло потерни чекали Левис Рибалчиха і Омер Ожина, а біля їхніх ніг лежали двоє міцно зв’язаних стражників.

— Де човен? — запитав Давос.

— Онде, — відказав Левис. — Четверо веслярів. Як обійдете ріг, тамтечки вам і галера на котві стоїть. «Божевільний Прендос».

Давос видав короткий смішок. «Корабель, що названо на честь божевільного. Влучно.» Саладор Саан мав смак до чорних жартів.

Давос став перед Едріком Штормом на коліно.

— Зараз я мушу тебе залишити, — мовив він. — Отам чекає човен, він довезе тебе до галери. А далі ти поїдеш за море. Ти — Робертів син, тому я знаю, що ти збережеш мужність, хай що далі станеться.

— Збережу. Лишень… — Малий про щось вагався.

— Уяви собі, що це — цікава пригода, юний паничу. — Давос намагався підбадьорити його жвавим голосом. — Початок великої та цікавої пригоди твого життя. І хай береже тебе Воїн.

— А вам, князю Давосе, хай Батько подарує правий суд.

Хлопчик рушив разом зі своїм родичем паном Андрешем крізь потерну в стіні. Решта пішла слідом, лишивши тільки байстрюка зі Щеботу. «Даруй мені, Батьку, правий суд» — пригнічено повторив Давос. Але наразі його турбував не суд небесного Батька, а суд земного короля.

— Оцих двох куди? — спитав про стражників пан Роланд, поки зачиняв двері та закладав їх засувом.

— До льоху, — відповів Давос. — А щойно Едрік безпечно рушить у подорож, звільніть — хай ідуть собі.

Байстрюк коротко та різко кивнув. Казати більше було нічого — легка частина справи скінчилася. Давос натягнув рукавичку, шкодуючи, що з ним нема його оберега на щастя — з тією торбинкою кісточок на шиї він почувався кращою, мужнішою людиною. Давос пробіг пальцями крізь трохи вже рідкувате брунатне волосся і подумав, чи не варто його підстригти. Адже треба належно виглядати, коли стоїш перед очима короля.

Дракон-Камінь ще ніколи не здавався Давосові таким темним та лячним. Він ступав повільно, чуючи відлуння власних кроків од чорних стін та драконів. «На щастя, лише кам’яних. Молюся, щоб вони ніколи не прокинулися.»

Попереду зловісно громадився Тулумбас. Вартові на дверях, побачивши його, прибрали схрещені списи та відкрили прохід. «Певно ж, не для цибульного лицаря. Для Правиці Короля.» Принаймні, входив до башти ще Правиця Короля — а от хто з неї вийде, про те Давос не відав. «Якщо взагалі колись вийде…»

Сходи здалися йому довшими та крутішими, ніж раніше. Можливо, він просто втомився. «Матір не створила мене для таких справ.» Його зліт відбувся надто швидко і надто високо, а повітря тут у височині було надто розріджене і не давало дихати. Хлопчиною він мріяв про коштовні скарби, та покинув ті мрії вже багато років тому — натомість, коли виріс, почав бажати лише кілька морґів доброї землі, зручне обійстя для спокійної старості та кращого життя для своїх синів. Сліпий Байстрюк розповідав йому, що розумний перемитник не повинен ані ганятися за великим багатством, ані притягати до себе забагато уваги. «Трохи землі, добра хата на помості, величання паном перед іменем. Чого ще бажати?» Якщо він переживе цю ніч, то