Невидимі. Таємниця Туманної Бухти - Джованні дель Понте

Бачачи рішучість і безжальність в очах Дамона, він розуміє, що більше надії немає.

— Ви мене перемогли, Невидимі! — кричить він. — Але і я проклинаю вас! — Останнім зусиллям чаклун збирає рештки енергії та, здійнявши руки догори, проголошує: — Ви виростете, змінитеся, як годиться за природним станом речей, і самі ж свідомо відмовитеся від ідеалів свого дитинства!

— До біса, старий дурню, не бачиш хіба, куди тебе завела твоя ідіотська магія? — скажено відповідає Дамон. — Ти, можливо, нею ще не награвся, але з мене досить!

Хлопчисько підіймає Malartium над головою та кидає його в бурхливі води підземної річки.

— Ти про це ще пошкодуєш, чуєш? — знову кричить Ангус Скрімм. — Ти про це ще пошкодуєш, тому що магія вразила тебе, і коли це зрозумієш, буде надто пізно!

Нарешті, видавши останній хрип, чаклун зникає, поглинений скелею.

Одразу ж припиняється буря, яка вирувала зовні.

За будинком Ангуса Скрімма троє дітей, підвішених за ноги, ще не знають, що врятовані. Вони перелякано озираються навсібіч, намагаючись звільнитися, і бачать на обрії п’ять силуетів. Це виходять з-за дерев ті самі підлітки, які знищили чаклуна. Вони підбігають до катованих і звільняють їх. Діти плачуть від радощів.

Дамон кидається до місця, де впав хлопчик, посталий нізвідки, але його тіла там немає.

— Дугласе! Дугласе! Прокидайся, ти мене чуєш? Прокидайся!

Кристаль уже давно перервала «зв’язок» і безуспішно намагалася повернути Дугласа до життя.

Пітер сидів нерухомо та стискав його руку, дивуючись, звідки взялася вся ця морська вода на волоссі та одязі друга.

— Крис! У нього пульс зник! — раптом вигукнув він.

— Що?

— Серце… більше не б’ється!

— О ні, тільки не це, ні! — дівчинка пронизливо закричала та почала ритмічно натискати Дугу на грудну клітку. Потім у відчайдушному пориві приклала свої губи до губ друга і взялася щосили вдихати в нього повітря, як їх навчали в школі.

— Не вмирай, Дугласе! Не вмирай!

І через якийсь час почулося:

— Кх! Кх! Кх! — Дуглас закашляв.

Незабаром троє підлітків відпочивали, розтягнувшись поряд на землі в невеликому гроті, своєму сховку.

— Крис, ти мені можеш пояснити?

— Що саме, Дугу? — відповідала дівчинка, не розплющуючи очей: усі ці події її знесилили.

— Те, що я народився дванадцять років тому, і був живий також у 30-х роках, коли допоміг справжнім Невидимим. Там я помер і потім народився наново дванадцять років тому, щоб померти знову і… Загалом як це можливо?

— Ох, Дугу, навіть у мене немає відповідей на всі запитання…

— Але в тебе має бути теорія. У тебе завжди є теорія з будь-якого питання.

— Ну ось тобі моя теорія: час — це дивна річ, Дуту… а ти — це Двері.

— Фух, мені набридла ця історія. Хочу бути таким, як і решта.

— Можливо, ти вже таким став. Можливо, твоє… призначення — твої чудові здібності — були потрібні тільки для того, щоб урятувати Дамона, щоб він міг перемогти Скрімма, а зараз вони скінчилися. Хто знає?

— І тепер я вже більше не Двері! — він подумав про це й потім додав: — От чому я був таким особливим…

— Надто пізно, — оголосив Пітер із посмішкою. — Принаймні ми нарешті знаємо, куди подівся Malartiwn і що сталося зі Скріммом. Якщо подумати, можна й перелякатися.

— Чому? — запитав Дуглас.

— Я хочу сказати, що Скрімм ув’язнений в одному із цих гротів. У мене волосся встає дибки при одній думці про те, що він десь зовсім поряд.

— Точніше, був тут зовсім поряд… — пробурмотіла Кристаль, усе ще із заплющеними очима.

— Що ти маєш на увазі? — хором запитали Дуглас і Пітер.

Вони огледілися, неначе бачили свою печеру-сховок уперше; знову помітили тріщину в скелі й уламки каміння біля неї. Скелю начебто прорвали, щоб дати вихід чомусь або комусь…

— Окрім піратів, тут був у полоні й сам Скрімм! Ось звідки він утік, — вигукнув Дуглас.

Якийсь час діти мовчали.

Тишу порушила Кристаль.

— Кажи, Дугу.

— Як ти здогадалася, що… А, ну так, я зовсім забув.

— Так, я відчула, що ти хочеш поставити питання, але ж обіцяла не читати твої думки без твоєї згоди.

— А ти мені обіцяла?

— Тобі, може, й ні, а собі — так.

— Ну гаразд, — почав хлопчисько, — не знаю, чи є я ще Дверима чи ні, але зі здриганням думаю про найближчу ніч… Тому прошу тебе…

— Давай уже, — погодилася вона, розплющивши очі й розвернувшись, аби його краще бачити.

Цього вечора Дуглас побажав дядькові й тітці на добраніч раніше, ніж зазвичай, і пішов до своєї спальні.

Поки вони читали у вітальні, хлопчик спустився на кухню та взяв велике блюдо, поклавши на нього все найкраще, що знайшлося в холодильнику. Дугу навіть удалося підігріти чашку молока, яке Кристаль дуже полюбляла. Потім він сходив у ванну, одягнув піжаму й повернувся до спальні, де заліз під ковдру.

Дівчинка сіла в крісло, поклавши ноги на ліжко, та взяла Дугласа за руку.

— Ти впевнена, що тобі зручно? Не хочеш теж лягти? — запитав Дуглас.

— Спасибі, мені, дуже зручно. Там у маяку я звикла спати без особливих зручностей, тут же почуваюся королевою.