Невидимі. Таємниця Туманної Бухти - Джованні дель Понте

— Я знаю, де книга, — відрізав Дуглас.

— Malartium?! — вигукнув Пітер.

— Тихше ти! Так, саме вона.

— Як це може бути? Я думав, ці видіння приходять до тебе лише під час сну, а зараз…

— Так, — промовив Дуглас, червоніючи, — церемонія була трохи нуднувата, і я…

— Ти заснув! — спалахнув Пітер, здригнувшись від думки, що його мати та знайомі прихожани могли це помітити.

— T-c-с! Тихіше, бодай тобі! Я не те щоб заснув, а тільки трохи задрімав і…

— Ти заснув.

— Ну добре, я заснув, але зате дізнався, де книга. Нам хіба не це треба? Головне — притиснути Ангуса Скрімма та врятувати наші дупи, а також решту мешканців Бухти, а може й не тільки їх!

— Добре, більше не перебиватиму, раз ти такий запальний!

— Тепер ми можемо говорити про книгу?

— Давай, я ж пообіцяв не перебивати, не тягни!

— Слава Богу! Так-от, Malartium… Якщо ти пам’ятаєш, в останньому видінні Дамон його кинув до підземної річки…

— Так, так, через тріщину в скелі.

— Атож, і потім жодних слідів не лишилося. Але зараз, коли я… спав у церкві, то знову бачив ту сцену, проте на цей раз зосередився не на Невидимих, а на книзі! Її ніс бурхливий потік, кидаючи на стіни вузького тунелю… потім темрява, знову вода й за нею — водоспад і підземне озеро…

— А потім? А потім?..

— А потім я впав уперед і здорово тріснувся лобом об лавку.

— Це не важливо!

— Як не важливо, дивися, яка гуля…

— Розповідай про книгу! Якби ти поспав трохи подовше, ми б уже знали, куди за нею треба йти і чи можливо її взагалі звідти дістати. Але мене більше за все турбує вся ця вода…

— Я, звичайно, не телепат, але думаю ось що: практично неможливо, щоб книга не постраждала, побувавши в такому потоці й пролежавши в озері стільки років.

— Тим гірше, нам нічого більше не лишається, як чекати твого наступного сну. А поки давай помовчимо, не хочу, аби нас почули.

— Не хвилюйся, народ тут напевно глухий через старість. Найближче до нас Дамон і мій дядько, але мені здається, вони більше захоплені своєю власною розмовою.

Тим часом Кристаль дочекалася, поки пройдуть усі люди, вибралася з кущів і вийшла за ворота. Удалині вона помітила Дугласа з Пітером, що досить-таки жваво розмовляли. Хлопці відразу ж замовкли, коли до них приєдналися дядько Кен, тітка Гетті й Дамон Найт. Дівчинка трималася віддалік, поклавшись на свої темні окуляри та гіпнотичні здібності.

Труну з тілом Девліна Стівенсона опустили в могилу й почали засипати землею. Пастор вимовляв формули останнього прощання.

Кристаль підійшла ближче, щоб запам’ятати обличчя присутніх (хтозна, може, знадобиться…), як раптом почула голос за спиною.

— Пані Кристаль Купер, я так розумію.

Кому належав голос, дівчинка зрозуміла, не оглядаючись: блондинові в темних окулярах і куртці з безліччю кишень. Уже кілька днів вона бачила його в найрізноманітніших місцях, але як не намагалася, так і не змогла прочитати його думки. Роберт Кершо насолоджувався сум’яттям Кристаль, як детектив, котрий зловив крадія на місці злочину.

— Що вам треба? — пішла вона у відвертий наступ.

— Не так грубо, моя люба, заспокойся. Не здогадуєшся, що мені потрібно? — він роздивлявся її із цікавістю. — Намагаєшся прочитати мої думки, так?

Дівчинка зробила крок назад.

— Як ви дізналися?

— О, ти будеш здивована, скільки всього я про тебе знаю. А зараз і ти дізнайся трохи: щодо мене телепатія не працює. Я дуже довго цікавлюся так званими паранормальними явищами і сам навчився дечому.

— Що вам треба? — похмуро повторила Кристаль.

— Мені потрібно знати все, що тобі відомо про Невидимих, — повідомив Роберт Кершо все тим же глузливим тоном.

— Не… Невидимих? — перепитала Кристаль, удаючи, що вперше чує це слово. — А хто це такі?

— О, дурною вирішила прикинутися? Погодься, це тобі не личить. Чи, може, хочеш, аби всі дізналися, що сталося з внучкою нещасної Сьюзан Купер?

— Ох, негідник! — закричала Кристаль, спробувавши вдарити його ногою в пах, але журналіст уник удару і схопив її за зап’ясток.

— Заспокойся ж, тобі кажуть! Я тільки збираю інформацію!

— Що тут відбувається? — спитала якась пані в темно-фіолетовому пальті, підійшовши до них. — Кристаль Купер… це ти?

— Бачиш, не варто було так хвилюватися. А зараз ходімо зі мною, — урезонював дівчинку журналіст, тягнучи до виходу із цвинтаря.

Тим часом до пані в пальті підійшли ще люди, та й решта присутніх звернула увагу на сцену, яка розігрувалася неподалік.

— Відпусти мене, негіднику, — прошипіла Кристаль, — інакше я заявлю, що ти педофіл і намагався мене зґвалтувати!

— А, так тобі до притулку схотілося? — не відступав Роберт Кершо, починаючи нервувати. — Не розумієш хіба, що тобі в сто разів вигідніше спокійно піти зі мною, ніж попастися цим мегерам зі шкільного комітету?

— Піти з вами? — хтось міцно схопив журналіста за руку. — Не думаю, що це необхідно.

— Хай йому біс, — вилаявся Кершо, — тут бракувало ще знаменитого Дамона Найта! — Він спробував вивільнити руку, не відпускаючи, проте, Кристаль. Але Найт, хоч і був набагато старший, не піддався та втримував Роберта доти, доки хтось високий і кремезний вдягнув на нього наручники.

Цим кимось був не хто інший, як шериф, або начальник поліції Туманної Бухти, давній друг Дамона Найта і Кендреда Хелловея.

— Хай йому біс, я ж не